8 вересня – проща у Рудниках

0
149

«Блаженні с.Олімпія та с.Лаврентія»

(Витяги)

…Мучениці Твої, Господи, Олімпія та Лаврентія, з радістю прийняли хрест Твій. І віддали своє життя за Тебе, проповідуючи Тройцю Єдиносущну – Істинного Бога. Тим-то сподобилися вічної радості і нетлінного вінця слави. Їхніми молитвами подай і нам Тебе прославляти.

(Тропар преподобномученицям).

ХХ століття в історії християнства закарбується як доба жорстоких переслідувань і як час возвеличення Церкви у славі тріумфу своїх мучеників. Буря гонінь не зламала Української Греко-Католицької Церкви, для вірних якої ХХ століття стало часом особливого випробування відданості Христові та довіри Божому Промислові. Відвідуючи українські землі 2001 року, Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив блаженними 27 мучеників УГКЦ, які віддали своє життя за Христа.

Історичні передумови ліквідації УГКЦ, наступ на Неї, переслідуване духовенство – усі ці історичні факти не можуть не хвилювати. Серед інших, особливо вражає відданість Церкві Згромадження сестер святого Йосифа ОПДМ східного обряду, яке в ХХ ст. було закрито, а десять молодих сестер арештовано й вивезено в Сибір через релігійні переконання. Три сестри померли, серед них – і с.Лаврентія, інші повернулися із підірваним здоров’ям.

Дитинство с.Лаврентії

Сестра Лаврентія (Леокадія Гарасимів) народилася 17 (в інших джерелах – 13) серпня 1911 р. в Рудниках. Батько: Ілля Гарасимів, мама – Юліанія Сподарик. 31 вересня хрестив і миром помазав Стефан Яворський, парох місцевий. Про родину Левкадії Гарасимів є записи у документах Рудників ще в другій половині 18 ст.

Батько Левкадії Гарасимів Ілля був господарем, а мама Юлія, маючи медичну освіту, – сільською акушеркою. У родині було шестеро дітей: Марина (посвятилася у дівиці), Федір (мав намір поступити до монастиря Студійського Уставу, але перешкодила війна), Стефанія, Левкадія (с.Лаврентія), Анастасія та Микола. За свідченням жителя Рудників Володимира Гарасиміва, «у селі родина була знана і шанована».

У 1919 р. Левкадія пішла до школи. У 1923 р. закінчила 4 класи (початкову школу). Потім допомагала батькам.

Монаше покликання

До Згромадження сестер св.Йосифа вступили дві рідні сестри та ще одна дівчина із недалекого від Рудників Верина і прийняли імена с.Херувима та с.Алльойзія Ноба, с.Рафаїла Корецька. Маючи такий приклад посвяти, Левкадія вирішила стати монахинею. 5 січня 1931 р. у 19-річному віці вона попросилася у це Згромадження в с.Цеблові і була прийнята генеральною настоятелькою с.Варварою Шапкою. Тоді було 9 кандидаток під проводом сестри-намісниці Климентії Бучко. Взимку сестри-кандидатки допомагали по господарству, яке на той час було досить велике, або на кухні. Одночасно готувалися до облечин. Реколекції для них проводив о.Ахиль Бульс (ЧНІ), із Бельгії, бо з 1921 р. на прохання Преосвященного Йосафата Коциловського отці-редемптористи взяли на себе духовний провід над Згромадженням.

Облечини відбулися 8 січня 1932 р. в день Собору Пресвятої Богородиці і Святого Йосифа – Її Обручника. Разом із Левкадією, яка отримала монаше ім’я Лаврентія, новіціят відбували ще й інші сестри. Облекав їх о.Альберт Дельфорж (ЧНІ) із Бельгії. Магістрою новичок була с.Христина Марія Наконечна.

Сестра Лаврентія була обізнана з медициною. «Що б у селі не сталося, всі знали, що треба йти до сестер», – згадує Меланія Гальо. Поки в селі були німці (1942-1944 р.р.), вони не хотіли допомагати людям і лікувати їх, хоча в місті була лікарня. Сестри Глікерія і Лаврентія лікували в Хирові щочетверга. Допомагали хворому на очі Євгену Хомі й повністю його вилікували. Допомагали його батькові, якого болів шлунок. Він згадував, що в Софії Петриківської довго не гоїлася рана на нозі, сестри маззю її вилікували. Також лікували хворого хлопця із польської родини Дронів. Теодозія Дуркалець свідчить: «очі мене боліли. І сестри лікували. Моя мама тоді була в лікарні, то сестри взяли мене в монастир і там лікували, опікувалися мною». У Меланії Гальо був дуже пошкоджений палець на нозі. Вона вже не могла ходити, мама занесла її на плечах у військовий госпіталь. Лікар оглянув і сказав, що треба відрізати ногу, але зараз нема знеболювального, дитина без нього не витримає. І тоді вони пішли до сестер. Ольга Хома пригадує, що її брат Остап зіскочив із поїзда і сильно побив коліно. Лікарі призначили різні ліки. Однак хвороба прогресувала. Остап уже ходив із палицею. Лікарі розрізали коліно, але рана сочилася і не заживала. Тоді с.Олімпія зацікавилася його хворобою і почала лікувати. Невдовзі рана загоїлася. Теодозія Мацуська розповіла, що вночі на її родину був наліт бандитів, після чого вона мала нервовий стрес. Монахині давали їй заспокійливий чай. Анна Шлярська зазначила, що «сестри дуже підтримували на дусі людей, заохочували до молитви, не втрачати надії на Бога, вірити, що Бог допоможе все пережити». Іванна Панейко згадує, що коли Ярославу Гавань засудили на 25 років тюрми, її мама Марія впала у відчай, хтось немов шептав їй втопитися. Тому мама Іванни порадила піти до монахинь запитати, що це таке. Потім хворій стало краще, вона стала спокійною.

Люди казали, що було би неможливо вижити «без законниць», бо вони всім допомагали, молилися. Сестри лікували різні хвороби: запалення легенів, нариви, запалення суглобів. Дуже добре зналися на травах і самі їх заготовляли, заохочували збирати квіти на ліки дітей. Сестри мали книжку про лікарські рослини і по ній радили, яких квітів треба.

Сестра Лаврентія завдяки гарному голосу провадила в церкві спів. Сестрі Маргареті Форналь найбільше запам’яталося, що с.Лаврентія мала приємне сопрано й завжди співала Вечірню та Утреню. Також сестри дбали про чистоту храму. Євгенія Мацуська згадує: «У церкві було дуже багато роботи – від чищення свічників, прання рушників і т.д. до миття підлоги. Сестра Лаврентія дуже гарно вишивала. Усе, що було вишите в церкві, було роботою сестер». Сестри шили для священиків фелони. Ольга Хома згадує, що кравчинею серед них була с.Лаврентія. Вона шила також речі для їхньої великої сім’ї.

Ярослав Мацуський згадує, що «сестри жили дуже скромно, бо не мали пенсії, а жили на людські пожертви. Також вони не брали грошей за лікування хворих. Допомагали людям, чим могли». Євген Хома виховувався в сім’ї, де було десятеро дітей: «Я пам’ятаю сестер в той час як радість, потіху і розраду, а навіть пригадую собі, що сестра Олімпія під час голоду принесла 6-7 кг зерна, щоб помолоти на борошно на жорнах і приготувати дітям поживу. Сестри завжди передавали щось дітям – яблука, груші, часом цукерки, печиво, яке пекли самі».

Марія Гащак згадує, що «с.Лаврентія була дуже гарною й усі дивувалися, що така вродлива дівчина пішла до монастиря», а Любомир Хома пише таке: «Вона була високого зросту, смуглява, а на обличчі мала родимку, була енергійна й рішуча. Добра і щира».

Сестри «поширювали славу Божу й освячували свої душі через дотримання трьох обітів: убожества, чистоти й послуху, виконували діла християнського милосердя, опікувалися недужими».

Репресії проти

Згромадження сестер св.Йосифа

Багато режимів, зокрема комуністичний, провадили антицерковну політику. Переслідуючи Греко-Католицьку Церкву, радянська влада однак не знищила її, а лише загнала у катакомби, як колись Римська імперія – перших християн. У 1946 р. Греко-Католицька церква на рідних землях перестала існувати як видима структура, але продовжувала бути Христовою Церквою. Не перестала вона існувати і в світлі канонічного права католицької чи православної Церкви. Тобто хоча ГКЦ була заборонена, її ієрархію, священиків, ченців і черниць жорстоко переслідували. Але усі бажали залишитися вірними Богові і знали, що ці часи минуться.

У 1944 р. в Цеблові було 15 сестер з довічними обітами, 10 – із тимчасовими, дві сестри-новички і десять кандидаток. У результаті підписання 9 вересня 1944 р. угоди між УРСР і Польським Комітетом Народного Визволення настало виселення українців із Польщі. Сестри з Цеблова за допомогою отця-редемпториста Володимира Породка виробили собі посвідчення, що є польками і належать до Римо-Католицької Церкви. В інформаційному звіті про роботу уповноваженого ради у справах релігійних культів по УРСР за квітень-червень 1949 р. щодо ліквідації Греко-Католицької Церкви йдеться: «…греко-католицькі монастирі потрібно в найближчі півроку зовсім ліквідувати. Бо уніатської (греко-католицької) церкви в межах УРСР вже не існує, нема духовного центру, а монастирі перетворилися у центри групування ворожих сил проти радянської влади».Однак до 1949 р. монастирі та чернечі доми було повністю ліквідовано лише в Тернопільській і Дрогобицькій областях. Навесні 1950 р. заарештовано сестер Згромадження св..Йосифа в с. Верхнє Висоцьке Турківського району. Їх тримали два дні в тюрмі в с.Борині, а потім повезли в Борислав. Там вони побачили, що по балконі ходять у габітах сестри такого ж Згромадження із Хирова – Олімпія, Лаврентія, Глікерія. Отже, безбожна влада чітко виконувала свій план…

Ще на початку періоду переслідування сестир Олімпія та Лаврентія збагнули, що для Божого робітника завжди є Божий час кайрос, в якому реалізується історія спасіння. Не піддаючись зневірі чи знеохоченню, вони стали з новою силою «сповняти Боже діло в Божому часі». У «Пропозиціях уповноваженого ради у справах релігійних культів… » читаємо: « …окремі групи монахинь являються носіями реакційних і націоналістичних настроїв, довкола яких концентрується бродяжний елемент … з числа найбільш ортодоксальних уніатів, котрі вороже відносяться до всіх заходів радянської влади». Монастир сестер святого Йосифа в Хирові саме до таких належав. Сестри Олімпія, Лаврентія та Глікерія продовжували апостольську працю в Хирові та навколишніх селах. З 1946 р. вони таємно від влади готували дітей до Першого Святого Причастя. Сестер переслідували за форму – габіт. Перед Різдвом монахині пекли просфори, а діти розносили їх людям, просячи прийняти просфору, яку їм дарує Церква, і спожити на Святий Вечір. Це могло трагічно закінчитися для тих, хто їх розносив і приймав, а найбільше – хто пік. Любов сестер до Бога була геройською. Вони продовжували молитися з людьми та служити їм. Ірина Мацуська згадує, що сестри співали похорон її батька самі, без отця, бо він вже був заарештований.

Для місцевої влади вже увійшло в звичку час від часу робити напади на дім сестер.. робили обшук, забирали те, що їм сподобалося, насміхалися, погрожували. Вимагали відректися «того життя з Богом», неодноразово попереджували й вимагали зняти габіти. Сестри сміливо відповідали: «З яким Богом ми починали жити, з таким Богом будемо вмирати».

Ганна Гарасимів, дружина рідного брата с.Лаврентії, згадувала, що сестра приїжджала прощатися з родиною, бо знала, що незабаром будуть арешти. Вона залишила власний молитовничок і попросила подарувати його племіннику Мирону на Перше Святе Причастя.

Сестри були поставлені перед фактом: вони переходять у лоно одержавленої Православної Церкви і тим співпрацюють із безбожними органами. Вирішили залишитися на своїх християнських позиціях. Із довідки, долученої до архівних справ: «У період возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною від переходу на православ’я відмовились і проводили агітаційну роботу серед активу вірних про відмову від об’єднання». Сестри добровільно пішли дорогою мучеництва.

Арешт у 1950 році

Господь наш Ісус Христос до своїх учнів звертався напутніми словами: «Переслідували мене. Переслідуватимуть і вас». І на блаженних новомученицях Олімпії та Лаврентії справдилися слова Христа: «Вас волочитимуть і до правителів, і до царів за мене, щоб свідчити перед ними й поганами». Переслідування ставали для них неповторною нагодою принести світло Христове в саму гущавину беззаконня та гріха. Там вони давали свідчення своєї віри не стільки словами, скільки своєю поставою та своїм вмиранням за Христа.

Монахині постійно знаходилися під наглядом КГБ, яке мало ефективну систему переслідувань із втручанням у монастирське життя, обшуками і конфіскаціями. Агенти пробували залякати монахинь погрозами і змусити зректися Бога, збирали необхідну їм довідкову інформацію. Із свідчень Марії Клипко дізнаємося, що у 1950 р. сестри із людьми ішли з Добромиля з костелу, над’їхала машина «чорний ворон», сестрам зв’язали руки, заштовхнули в машину і повезли в тюрму. Після прослуховування відпустили додому, але вони були під постійним контролем. Це був лише початок. Але ніщо не лякало, хіба ще більше утверджувало у вірі. Сестри зміцнювали цю віру і в дорослих, і в дітей, з якими спілкувалися.

Із довідки від 1950 р. за підписом уповноваженого Ради в Дрогобицькій області Бурика: «Гарасимів Левкадія Ільївна була монахинею бувшого реакційного монастиря ордену «Василіян», який у 1945 р. закритий. ..Продовжує проводити роботу проти православної церкви за повернення до католицизму, займається емісійною роботою серед активу вірних бувшої греко-католицької та римо-католицької церков». І сестер вислали в Сибір.

В обвинувачувальних висновках слідчі дописували, що арештовані «проводили антирадянську агітацію, робили наклепи на керівників комуністичної партії і радянського уряду, а також на колгоспний лад». Заперечення арештованих під час слідства і судових засідань не бралися до уваги. У світлі правди Божої ці наклепницькі слова означали лише одне: нескорену віру, безмежну відвагу, рішучість до кінця служити Божій справі, на взір перших апостолів.

24 березня 1950 р. с.Олімпію (Біду Ольгу Олексіївну) вирішено «відіслати у віддалені місця Радянського Союзу, майно конфіскувати». Але ще деякий час сестри залишалися в Хирові. У квітні 1950 р., як пише в листі до родички Анни Гарасимів с.Лаврентія, вночі енкаведисти напали на монастирський дім, довго виломлювали двері. Лаврентія через вікно вистрибнула в сад і заховалася за кущем. Енкаведисти багнетами проколювали кожен кущ, декілька разів багнети були перед її очима, але не зачепили. Не знайшовши сестри, енкавеесівці пішли геть. А сестра до самого ранку мокла під дощем, змерзла, а після цього захворіла, злягла. До тюрми її забрали важкохворою, лежачою. Далі вона була хворобливою, хоча ніколи не жалілася і не показувала цього.

Якось у неділю сестри Олімпія, Глікерія, Лаврентія із більше, ніж сотнею людей молилися на цвинтарі в каплиці – без священика. Діти були «на варті». Вже закінчували молитися, коли діти попередили про небезпеку.

Сестра Олімпія швидко зняла з престолу хрест, бронзові підсвічники, обрус і передала на зберігання Марії Гащак зі словами «Бери, бо нас забирають». Сестри мали сльози на очах, люди плакали, а енкавеесівці в цивільному провели сестер у приміщення НКВС на території сучасної школи.

Сестра Глікерія згадувала, що у травні 1950 р. група НКВС викинула всі речі сестер із хати та горища, зробила детальні обшуки, повезла монахинь машиною в Борислав. Сестру Лаврентію забрали з ліжка хворою на туберкульоз. Сестри тоді молилися в каплиці. У тюрмі на с.Лаврентію завели справу за №3153. Через 2-3 дні в Борислав привезли с.Арету Лях та с.Мокрину. Перебували в Бориславі 5-6 тижнів в конюшні. Блощиці. Давали зупу з томатом і хробаками. Люди зварили собі в чайнику картоплю, але прийшов командир і все забрав. С.Лаврентія цих шість тижнів не нарікала, а казала, що це така Божа воля. В тюрмі були жахливі антисанітарні умови. Сестри спали на цементі, підстеливши якісь речі. Кормити сестер відмовились. Щодня виганяли на подвір’я на перекличку. С.Лаврентія була важкохвора, сестри почергово опікувалися нею. Про лікарську допомогу не йшлося, а фактом є те, що її арештовували хворою. Замість лікарської допомоги були довгі прослуховування представниками органів КДБ, щоб винести вирок.

Сестри могли б уникнути арештів та переслідувань, погоджуючись вийти з монастиря і зрікаючись релігійного вбрання, але вони вибрали страждання, щоб пожертвувати їх Богові для добра переслідуваної Церкви та її дітей.

Заслання в Сибір

Сестри не бажали навіть при погрозах скинути монаший одяг. Їхали в Сибір порізну, тільки с.Олімпія добилася, щоб бути разом із хворою с.Лаврентією. С.Лаврентія писала в листі до с.Неонилі, що чудом Божим заїхала в таку далеку сторону: «здавалося мені, що кожної хвилини конаю». Якось с.Лаврентія сказала: «Простіть і прощайте, бо помираю». Першою зупинкою був Томськ. Важкохвору, із високою температурою с.Лаврентію допомагали переносити на палубу сестри та люди. У Черкесові були чотири дні. Їхали ще 19 км катером у Харськ Молчанівського району Томської області. Був сезон мушки, це було гірше, ніж мороз.

На спецпоселенні спочатку сестер поселили в школі і наказали самим шукати собі житло. Ніхто не хотів приймати людей, які мали зі собою хвору на сухоти. Але одна родина росіян, яка також була вивезена, віддала одну кімнату, де через перегородку лежав паралізований господар дому. Кімната була настільки мала, як розповідала с.Глікерія, що вона «як встала, то вдарилася в чоло». Сестер відразу призначили до праці, зобов’язавши визнати над собою комендантську владу.Кожних два тижні з району приїжджав комендант, усі підписувалися «що ми там є і що маємо бути там до смерті і нас не пустять додому». С.Олімпія за себе і за с.Лаврентію 21 листопада 1950 р. написала розписку, якою зобов’язалася залишитися на спецпоселенні довічно, а якщо втечуть, то готові нести кримінальну відповідальність – 20 років каторжних робіт. С.Олімпія працювала все літо в підсобному господарстві, щоби «мати зв’язок із хворою сестрою Лаврентією». С.Лаврентія була змушена виконувати хоч якусь роботу, тому виготовляла на замовлення людей штучні квіти. Сестри намагалися разом молитися в суботу Вечірню та в неділю – Утреню, а також слухали по радіо Службу Божу. Але часто в неділю і свята їх змушували працювати, позбавляючи відпочинку. Коли з перехопленого листа с.Олімпії керівництво МВД Томської області довідалося, що «вона є учасницею групи католиків у Харську, що вони зробили собі престолик і моляться», то доручило районному відділенню це дослідити. «Перевіркою встановлено, що …Гарасимів Л.І. разом із іншими виселеними монахинями брала участь у моліннях, але ніякої антирадянської діяльності не проводила. У зв’язку з важким фізичним станом, вже більше року ніде не працює, з квартири не виходить».

Марія Романовська згадує, що «с.Лаврентія була дуже делікатною. Сестри були дуже добрі, приємні, ласкаві. Сестра Лаврентія лежала на дерев’яному ліжку із сіном. Все у них було мучениче».

Микола Машин, син паралізованого господаря дому, розповідає, що тоді мав 13 років. У сестер «все було в іконах, багато ікон монашки зробили самі, щось вишивали, співали релігійні пісні, багато молилися. Сестри були аскетками. Вони знали, що Бог поруч.

27 серпня 1952 р. до с.Арети, яка пасла в полі телята, підійшов начальник Агузанов і повідомив: «Ваша монашка померла, йди на похорон». Всю ніч сестри молилися біля покійної, читали, хоронили в Харську без священика 28 серпня, на свято Успення Пресвятої Богородиці.

Через місяць після смерті с.Лаврентії с.Глікерія пішла лісом 80 км до католицького священика, замовила за сестер Григоріянку, принесла в мішечку землю з могил обидвох своїх дорогих сестер і попросила отця запечатати гроби.

14 вересня 1952 р. в листі с.Глікерія пише: «Дорогенька Марусю, я була з вашою сестрою Льонею (Лаврентією) 10 літ разом на однім домі, так що мені здавалося, що я нікого не маю більше з родини, тільки тих дві сестри. І смерть нас розлучила. Воля Господа нехай буде у всім.

Прошу вас, Марусю, не плакати. Бо ваша сестричка свята у Небі і молиться за мене. І за вас, і за цілу Родину».

…Вірні вбачають послідовників Христа в цих та інших мучениках, які закінчили своє життя у важких умовах Сибіру та були взірцем святості. Бл.Олімпія та Лаврентія мали не лише відвагу, а й любов до Бога, якому вони готові віддати життя як Христос, котрий через любов прийняв смерть на хресті. Вони – це вираження страждань Ісуса, їхнє життя і смерть – це постійна катехиза життя християнина, навчають нас наслідувати з відвагою Христа, першого мученика, тому що лише Він обіцяє нагороду та вічне щастя тим, хто витримає з Ним до кінця.

Християнське мучеництво

«Пам’ять про них (блаженних мучеників) не може бути втрачена, бо вона є благословенням; їм ми виявляємо наш подив і нашу вдячність: вони є іконою Євангелія Блаженств, яка пережита аж до пролиття крові, вони становлять знак надії для наших і прийдешніх часів. Вони показали, що любов сильніша від смерті… Нехай їхнє свідчення не залишиться для вас тільки причиною вихваляння, а радше стане запрошенням до того, щоби їх наслідувати». (Із проповіді Папи Івана Павла ІІ 27 червня 2001 р.)

Мучеництво – це знак найбільшої любові, свідчення вірності Христові аж до пожертви свого життя задля ствердження правди Євангелія, це слідування дорогою Христа. Мученик вмирає не задля себе самого, а тому, що хоче засвідчити перед тими, хто його переслідує, свою віру у воскресіння як найвищий сенс існування. Мученик – святий, прославлений Церквою за мученицьку смерть, прийняту ним за віру. І в цьому значенні це слово може стосуватися апостолів як свідків життя та воскресіння Христа. З поширенням гоніння християн цей дар свідоцтва приписується мученикам, котрі своєю добровільною смертю за віру засвідчили силу даної їм благодаті, що перетворила страждання в радість. Сестри Олімпія та Лаврентія не втікали від терпінь, а свідомо «йшли тою дорогою, якою Бог їх кличе».

Слідами мучениць…

(Із розповіді с.Анни Василишин)

Сестри Олімпія та Лаврентія не залишили заповіту, де б вони хотіли бути похованими. Серця їхні в далекому краю зігрівала вдячність Богові за те, що сподобив їх іти Його хресним шляхом, та вони ніколи не втрачали надії повернутися в Україну. Тому в 2002 р. (50 років після смерті сестер) довготривалу й клопітку справу повернення мощей блаженних преподобномучениць Олімпії та Лаврентії в Україну розпочали сестри згромадження св.Йосифа.

Поїздка в Харськ уявлялася дуже складною та нереальною. Випадково довідалися, що на канікули в Омськ їде семінарист Ігор Максимів. С.Павла Дубасюк тоді працювала в соборі св.Юра й часто молилася в крипті біля поховання Патріарха Йосифа Сліпого, просячи допомоги.

У червні 2002 р. с.Павла і с.Анна Василишин без жодних монаших ознак вирушили в дорогу: у Київ, потім потягом Москва-Сєверо-Байкальськ із семінаристом Ігорем в Омськ. В Омську тиждень шукали провідника в тайгу. У Томську вже чекали місцеві українці, з якими познайомив Ігор. У Томськ їхали самі і дуже боялися. Римо-католицький парох о. Андрій Дуклевський познайомив із сестрами-євхаристками, уродженцями Казахстану. Одна з парафіянок пояснила, в які інстанції звернутися для документального оформлення розпізнавання та перевезення тлінних останків сестер. Але всі відмовляли від поїздки в тайгу…

О.Андрій телефонував до своїх розкиданих по тайгових селах парафіян і просив підказати сухопутний шлях у Харськ. Погодилися ще й супроводжувати. Але з Томська ніхто не хотів з нами їхати. Бо був сезон енцефалітного кліща. Два дні були в розпачі, видавалося, що повернемося в Україну ні з чим. І с.Павла зателефонувала у Львів… Преосвященний владика Михаїл (Гринчишин) поблагословив на подолання всіх труднощів, а с.Валентина порадила звернутися в Новокузнецьк до о.Олексія Бараннікова. Він одразу ж виїхав до нас у Томськ. Він був готовий їхати навіть на смерть. Рано-вранці швидко їхали, щоб встигнути на паром. Не спізнилися. Далі – автомашиною. За 60 км від Харська, за селом Сульзат, загрузли в болоті. Довелося повернутися в село за допомогою, але… людей там не було. Якийсь дідусь сказав, що люди тут живуть без грошей, обмінюють на продукти хутро, рибу, гриби, ягоди, а трактори стоять роками, бо нема пального, і показав дорогу до мисливця, який міг мати пальне. Та за день до нашого візиту солярку він комусь позичив. С.Павла вже нервувала… Молилася на вервиці. Неспокій опанував і отцем Олексієм, бо ж у тайзі з машиною залишилися с.Анна та о.Андрій. Раптом зупиняється машина, водій пропонує купити солярку, а господар …відмовляє, бо не має грошей. Сестра Павла майже криком закричала: «Беріть, скільки треба, ми заплатимо!». Він здивувався, хто ми такі. На це почув відповідь, що монахині, їдемо шукати могили своїх сестер. Тоді він, нехрещений, сказав: «Все зрозуміло: Ви з Неба. Я живу тут понад 10 років, за той час ще ніхто ніколи не привозив у село пального».

Дорогою пан Олександр розповів, що його батько був свідком того, як два конвоїри через те, що їх заїдали комарі, в злобі розстріляли весь табір в’язнів. І ось ми приїхали до машини. Вона ще більше провалювалася в болото, тому отець і сестра її розкопували. Витягнули машину трактором, проїхали ще трохи на буксирі.

Нарешті, Харськ. Поселення згоріло у 60-х роках. Було лише декілька будинків заготівельників ягід, грибів, кедрових горіхів. Могили, як і розповіла с.Анна Лях, знайшли при дорозі на березі річки Хар. На одній зберігся дерев’яний хрест. Відслужили панахиду. Сестри залишили гроші головному заготівельнику на впорядкування могил. А самі повернулися назад. Переночували в пана Олександра. І з гостинцями від щедрого сибіряка вирушили в дорогу. У Томську нашому поверненню раділи сестри Матері Терези з Калькутти, сестри-євхаристки й парафіяни, які молилися за успіх поїздки. У Новокузнецьку провели табір на березі річки Том «Канікули з Богом». Для ознайомлення дітей та молоді зі своїм краєм сестри провели в таборі «День України». Там сестри були три дні. Діти не знали про Бога. Не вміли навіть перехреститися, але були дуже відкритими.

Повернення в Україну

Потім три роки сестри готували документацію і шукали кошти, щоб здійснити повернення тлінних останків українських новомучениць Олімпії та Лаврентії в Батьківщину. У Львові цим зайнялася с.Альойзія Рондяк. Вона зізнається, що постійно відчувала допомогу блаженних. 14 вересня 2005 року пошукова група виїхала в Росію. С.Павла згадує, що було складно. Не мала грошей. Через декілька днів – тривожний дзвінок із України про сумінв щодо місця поховання, а росіяни не дадуть перекопати весь цвинтар… Використала банківські заощадження. О.Андрій Дуклевський показував нам маршрут до Харська і водночас дуже шкодував, що забиратимемо бл.сестер, називав їх сибірськими мученицями та покровительками Сибіру. У Молчаново під вечір була мряка, ми не змогли знайти парафіянки о.Андрія, а готель дорогий…

Люди відмовлялися взяти нас на нічліг. А потім порадили німецьку родину євангелістів з-над Волги, які допомагають бідним, одиноким хворим. Увечері ми молилися разом і не відчували приналежності до різних Церков. На прощання я подарувала господині вервицю, їй вона дуже зраділа: «Господі, на такіх бусінках бабушка молілась!».

За день ми повинні були обійти багато державних інстанцій, замовили машину, купили домовини, домовилися на заводі в Томську про оцинкування «багажу». Поїхали до знайомого мисливця Олександра Чиркова, а він сказав, що вже три роки нас чекає Геннадій Машин – онук бабусі Акулини, яка прийняла сестер до свого дому. Завдяки фотографії з похорону с.Лаврентії, Геннадій пригадав, де могили.

Дорога в Харськ вже була засипана, хоча й розмита дощами. Геннадій довго шукав поховання серед заростей, а потім вказав на вже відоме нам місце. Я запалила свічку, ми помолилися. Того ж дня покинули Харськ, щоб не розголошувати про ексгумацію. Через два тижні зі Львова приїхала пошукова експедиція. Із нами в Харськ поїхала дружина Олександра Чиркова. Дорогою молилися, на могилі відправили панахиду. Отці почали розкопувати могили. Спочатку – с.Олімпії. Побачили шматочок дерева хреста, спорохнявілі дошки, череп, кістки, а ще – нагрудний залізний хрест, зернята з вервиці, хрестик. На превелике здивування, в могилі с.Лаврентії віднайшли частини не зітлілого (!) габіту, пояс, нагрудний хрест, зернята з вервиці. Місцеві жителі просили не забирати від них сестер… Ми запевнили, що частина мощей таки залишиться в землі, блаженні допомагатимуть їм, роздали іконки сестер та пообіцяли ще повернутися. Отці переробляли замовлені «ящики», а домовини ми віддали голові сільради, щоб вони «послужили» найбіднішим жителям. Під час оформлення документів представники влади не взяли від сестер грошей. Підвів військкомат, митна служба… Але все вирішилося. У Томську заночували в парафіяльному будинку, а мощі блаженних перебували в монастирі сестер Матері Терези. Потім рушили в Новосибірськ, де владика спочатку не повірив, що ми віднайшли сестер, а потім перший із вірою приклався до мощей. В аеропорту, хоч у працівника закінчився робочий день, він повернувся і погодився оформити нам документацію. Уранці наступного дня ми вилетіли в Київ.

21 вересня 2005 р. о 5-ій годині преподобномучениці Олімпія та Лаврентія повернулися із далекої сибірської землі в рідну Україну. Їх урочисто зустріли сестри, в каплиці відслужили подячну Божественну Літургію. Тиждень люди могли поклонитися мощам мучениць.

У листопаді 2005 р. львівський Архієпископ преосвященний владика Ігор Возьняк поблагословив друк книжечок – Молебнів та Акафістів на честь сестер Олімпії та Лаврентії. Відтоді щоденно о 13 годині сестри моляться Молебень за тих, хто просить у Господа ласки через заступництво бл.преподобномучениць. Щороку 24-25 червня (від 2006 р.) в монастирі на вулиці Личаківській, 171А у Львові офіційно виставляють мощі для загального вшанування, створюється своєрідне місце паломництва. Для здійснення місійних подорожей відділено частинку мощей для транспортування у храми інших парафій та єпархій.

Є свідчення багатьох людей, котрі просять у блаженних посередництва у молитовних проханнях до Всевишнього, що відчули її сприяння. Зізнаються, що іноді Господь обдаровує ласками, про які просять, так скоро, що й самі не сподівалися цього…

Упорядник та автор

с.Рафаїла Годій,

Згромадження

св.Йосифа ОПДМ.

Преподобній Лаврентії

Сл. і муз. Наталі Назар.

За правду гнана,

радуйся, блаженна,

Як чистий Йосиф,

чиста і смиренна.

Із вірою взиваєм

воєдино:

«Молися за нас,

молись за Україну».

Приспів:

За правду гнана,

радуйся.

Убога й чиста, радуйся.

Лаврентіє блаженна,

святе Твоє терпіння,

Молись за нас,

молись за нас,

Щоб осягли спасіння.

Вузький Твій шлях,

терниста путь,

Та голос жениха

в думках.

Ангельські хори

діву ждуть,

Горить свічник

в Твоїх руках.

Приспів

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz