Анастасія з Раделичів

0
203

Життя 81-однорічної раделичанки Анастасії Дудич, як і більшості людей, не малина. Але всупереч усіляким труднощам, ця доволі енергійна бабуся не тільки встигає тримати лад у хаті та повсякчас згуртовує свою чималеньку родину, а й намагається бути в курсі суспільно-політичних подій (поміж зайнятість, не забуває прочитати кожне число „Громади”, інших передплачених видань) та не пропускати Богослужінь у церкві.

Анастасія Дудич понад усе поважає порядок – у думках, вчинках, діях. Вважає, що життя – це постійна боротьба, в якій треба перемагати. Мабуть, тому, що пережила немало прикрих несподіванок долі, поводиться принципово, а тому односельці знають її як людину вимогливу і справедливу водночас. А хіба може бути іншою, якщо протягом усього свого життя тільки те й доводилося, що змагатися – із подіями, людськими вчинками, навіть власним сумлінням?..

-Я нічим не відрізняюся від своїх земляків, така, як усі, – скромно характеризує своє минуле. –Хіба що ось трохи борюся все життя… Народилася в 1930 році. Моєму поколінню довелося пережити війну, визвольну боротьбу за Україну, тюрми і справді велике безгрошів’я… Але годі нарікати, пора братися до роботи… Нині маємо все, тільки не цінуємо цього. Колись треба було у Львові здосвітку займати чергу за одним буханцем хліба. Також ніхто не знав смаку кави – її замінював мелений пряжений ячмінь; дітям у школі перекусити давали бобу; одна пара чобіт була на всю сім’ю. Але діти росли слухняними, не лихословили так страшно, як тепер, тим паче, при дорослих, не напивалися горілки і не курили… Не нарікайте, дякуймо Богу за те, що маємо.

…На хвильку задумавшись, пані Анастасія наче повертається в далеку юність. Із чоловіком, якого смерть знайшла вісімнадцять років тому на операційному столі, побралися після проходження ним фронтових доріг, де був пораненим, та відбуття ув’язнення за політичні переконання. Виростили трьох синів – Володимира, Івана й Романа і доньку Наталію, яка знайшла роботу в Італії, а нещодавно туди ж забрала і свою доньку…Пригадує, і діти росли, і мами працювали – такої тривалої відпустки по догляду за дитиною, як зараз, не було. Протягом трьох років працювала на залізниці, ще трьох – обліковцем у колгоспі, наступних семи – приймальницею молока, а далі повернулася у колгосп, потім знову приймала молоко – на молокозаводі в Миколаєві. Пенсійний вік застав її на Пісочнянському склозаводі.

-Там працювала 14 років контролером і намагалася нічию працю не знецінювати… – пригадує Анастасія Дудич. –Бо кожна людина має ще й домашні проблеми, клопоти. Тож треба розуміти, що й це вряди-годи відбивається на якості роботи. Як-ось у мене тоді була біда – у лікарні помер чоловік. А за якийсь час машина вбила вагітну невістку… Від тих повідомлень і я знепритомніла. Та що поробиш, життя йде… А яке горе пережили ті матері, чиї сини погинули у війнах або ж від рук облавців! У Раделичах навіть був випадок, коли мама перед страхом вивезення в Сибір усієї родини заперечила, що тіло бандерівця належить її синові! А як били нас із Кісількою в міліції, щоби зізналися, наче бачили бандерівця у стрийниній хаті, тримали нас і ровесника Петра в комірчині зі щурами всю ніч! (Він часто запалював сірника, щоби їх світлом прогнати.) Ще пригадую, як німці вивозили дві родини євреїв (третя втекла заздалегідь). Ми дуже хвилювалися за їхню долю, а наші ровесники Салько з Абрамком зауважили: „Не плачте за нами, бо нами розчиняють, а вами будуть місити…”. Їх побили в Горуцькій, змусивши перед тим викопати собі ями. Добре пам’ятаю тих шістдесятьох, кого із села забрали на війну. Третина не повернулася. Та й ровесників залишилося небагато – з мого року нас живе всього троє. Є одна жінка із 20-ого, дві – з 21-ого, три – з 23-ого, дві – з 27-ого, три – з 28-ого, та три чоловіки і три жінки з 32-ого… Ми носили бандерівцям їсти, вони зразу ходили сотнями, потім їх порідшало – повбивали, і тільки-но з боку Горуцької загавкали треновані пси, ми знали: буде облава. Уже мало свідків залишилося, мало хто пам’ятає про визвольну боротьбу детально, – старість…

Пані Анастасія розповідає і про те, що пережили сусіди Свінціцькі. Батько загинув на фронті, а „рускі” потім змушували п’ятьох, серед них – і рідну доньку, розкопати чужу могилу і жорстоким побиттям доньки лопатою „вибивали” свідчення, що цей похований бандерівець – Свінціцький.

Невідомо, яка доля чекала нині 91-річного брата співрозмовниці, якого німці забрали на примусові роботи, якби не втік із Німеччини в Канаду. Бо вуйко повернувся звідти додому і „отримав” 25 років тюрми… Після проголошення Незалежності України пані Анастасія гостювала в Канаді. Вразила пошана до борців за волю України – на усіх цвинтарних пам’ятниках бандерівцям є синьо-жовтий Прапор та Тризуб.

…За намагання поділитися життєвим досвідом, досягти справедливості і за життєву невгамовність шанують у Раделичах Анастасію Дудич. А в неї, як і в кожного з нас, найулюбленішою є родина. А це, крім синів та доньки, ще й 11 онуків, 9 правнуків (є серед них і Анастасія-Діана), 11 похресників (ще двох уже нема). Вони поважають свою бабусю, провідують її, в усьому допомагають і почуваються у неї в гостях, як у власній оселі. У день нашого спілкування з пані Анастасією її відвідала і похресниця Ірина Даців із своїм онуком Ромчиком і склалося враження, що стосунки у них надзвичайно теплі… А інакше бути й не може – бо ж тільки добрі серця струменять любов’ю…

Леся Бардак.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz