Батько Держова. До 100-річчя від дня народження Богдана Щура

0
158
о. Богдан Щур

«Дай Мені, сину, серце твоє…»

(Прип. 23-26)

Святіший Отець Папа Римський Іван Павло II мав усі підстави стверджувати, що людство побудувало «цивілізацію смерті», а мало би побудувати «цивілізацію любові…» І він як посланець Божого Миру та Божої Любові ніс до кожного народу на Землі Слово Правди та Милосердя, прагнучи достукатися до кожного серця.

Стукав до людських сердець і о. Богдан Щур, починаючи з 1942 року, коли його висвятив Єпископ Микита Будка, і впродовж майже шістдесяти трьох років священства.

А все розпочалося 10 жовтня 1911 року, коли на світ Божий у селі Котові Бережанського району на Тернопільщині прийшло дитя, якому судилося пройти крізь лихоліття світових воєн, розрух, голоду, насильницької ліквідації УГКЦ, «побудови світлого майбутнього» і стати священиком, правдивим душпастирем та провідником людських душ у пізнанні Божої Любові, Божого Миру та духовної радості, в якій донині перебувають Його духовні діти в селі Держові.

о. Богдан ЩурПісля навчання у народній школі та гімназії майбутній священик вступає до Богословської Академії у Львові, яку закінчує в 1938 році. Священичі свячення він прийняв 15 березня 1942 року, а вже 17 березня був призначений співробітником у парафію Вербилівці Рогатинського району на Івано-Франківщині. 25 грудня 1944 року Митрополит Йосиф Сліпий призначив о. Богдана Щура на нову парафію в Київці. На жаль, церква у Київцях згоріла, й о. Богдан переїхав до сусіднього Держова. З 1944 року до 15 квітня 2007 року він служив у цій парафії й залишив після себе в серцях своїх парафіян щиру любов і добру пам’ять.

На перший погляд, може видаватися, що о. Богдан не робив нічого дуже особливого. Був вимогливим, строгим, справедливим, але одночасно й люблячим пастирем. Ревно, з любов’ю сповняв свою місію священика-душпастиря. Знав усіх своїх парафіян в обличчя, жив їхнім життям, їхніми бідами, тривогами, хворобами, переживаннями і, як досвідчений духівник, уміло намагався вивести кожну душу на путь Божу у важкі атеїстичні часи. У наш час, час кризи віри, коли не тільки прості миряни, але, на превеликий жаль, і значна частина сучасного священства піддана згубному впливові телебачення, кіно, моди, гонитви за матеріальними статками, цей ревний слуга Божий жодного разу не відступив від своїх переконань і принципів у вбогості, скромності життя та пастирської місії священика на землі.

Тоді ж, у важкі післявоєнні роки, перед священиками стояло одне найважливіше завдання: як вижити, як вистояти у цих випробуваннях, як спасти храм, віру, людей від страшної навали Червоного Дракона. Мудрі люди розуміли, що в ті сталінські часи героєм був не тільки той, хто відкрито виступив проти цього режиму, але й хто з не меншим героїзмом залишався християнином і усім своїм життям свідчив про це. А це означало немало: потрібно було в безбожній державі навчитися зберігати своє серце в чистоті, не пити, не гуляти, не красти, не обманювати, не ставати кар’єристом, хабарником, торгашем, донощиком, тобто необхідно було зберегти себе в Любові Божій, відкрито йти до церкви, не соромитися звання християнина та українця і всім своїм тихим, скромним і чесним життям наслідувати Ісуса.

Отець Богдан Щур прекрасно знав, що ідеї комунізму – це ідеї пекла, і якщо їм не протиставити свідому віру, то через певний історичний час у людських душах виростуть не Божі квіти, а чортополох…

Згадую спогади одного свідка, який випадково почув розмову о.-д.-ра. Гавриїла Костельника зі священиками в Янівському деканаті: «Отці, ви знаєте, що Сталін зліквідував нашу Церкву. Він не пожалів навіть своєї Церкви, з нашою жодних церемоній не буде. Ніхто із Заходу нам нічим не допоможе, бо всі бояться Москви. Тепер черга за вами. Якщо ви не підпишете переходу до РПЦ, вас заарештують, закриють церкви, пороблять з них магазини, клуби, склади і з часом зітруть з обличчя землі, бо це – сатанинська влада, а з народом без Бога і Церкви ще гірше. Ця влада не вічна, вона проіснує сімдесят років мінімум, а сто років максимум, даю вам гарантію, але вже через п’ятдесят років панування цієї влади на наших землях постане духовна пустеля, як тепер це є на Східній Україні. Однак не думайте, що коли ви поставите цей підпис, то будете в безпеці. Ні, і вас будуть переслідувати і садити в тюрми, бо ви для цієї влади назавжди залишитеся католицькими священиками. Якщо ви підпишете, то єдине, що ще зможете зробити, так це зберегти віру в народі. Зберегти наші святині, зберегти християнський спосіб життя та національну свідомість…»

Ось як згадують духовні діти про свого дорогого пастиря:

Степан Березинський: «Це було на початку листопада 1944 року, коли до нас на фірі з волами приїхали о. Богдан з жінкою та маленькими дітьми. По дорозі воли застрягли у болоті. Отець були змушені залишити їмость з дітьми та піти до нашого села по допомогу. У нашому селі (Держів) отець побачив церкву, зайшов до неї, помолився. Вона йому сподобалася, але в нас не було резиденції для життя. Наші люди попросили о. Богдана, щоб він залишився на нашій парафії. Він дав згоду. Так з того часу отець поселився у нас. Життя було бідним, але він ніколи не жалівся на нестатки, нічого не вимагав, їмость була дуже доброю людиною, побожною, лікувала людей, ніколи нікому в нічому не відмовила…»

Ірина Іців: «Я знаю з переказів, що о.Богдан походив з сім’ї дяка. Жили бідно, але побожно. У Духовній Академії навчався з майбутнім Главою нашої Церкви Мирославом-Іваном Любачівським, керував правим крилом на крилосі, бо мав прекрасний голос і любив спів. Отець був дуже справедливою людиною, тримав порядок на парафії та в селі. У нас завжди ціле село було на Службі Божій та Вечірні. Отець Богдан, незважаючи на те, що тодішня влада дуже обмежувала священиків у служінні й на все існували заборони, згуртовував навколо церкви і себе людей, особливо молодь. Усюди встигав бувати: і на виставах, і на футболі, й на гаївках. Мав прекрасний голос і перед самим Стрітенням разом з усіма вірними колядував у церкві сімдесят дві коляди по одному куплету. Дуже любив усе українське. У нас донині молодь і старші люблять ходити до церкви у вишиваних сорочках, блузках. У ті часи не було релігійних книжок, то ми ходили до отця, і він давав читати навіть заборонену літературу».

Мельник Стефанія: «Ми часто приходили до отця, співали, отець закликав на гаївки. Любив згуртовувати молодь, людей, щоб ми були одне ціле».

Дарія Мелешко: «Отець любив згуртовувати молодь. Разом з їмосцю п. Марією організовували купальські вечори, плели віночки. Всі пісні, коляди, гаївки – це все їхня заслуга. Покійна їмосць п. Марія була лікарем, прекрасним кулінаром, уміла моделювати одяг і всім допомагала, ніколи себе не вивищувала над іншими. До нашого отця приїжджали навіть з Києва і таємно хрестили дітей, брали шлюби. Отець Богдан і їмость п. Марія були освіченими людьми і великими патріотами України».

Отець Андрій Заріцький (церква Положення Чесного Пояса Пресвятої Богородиці, Держів): «Уперше я побачив о. Богдана ще в семінарії в Рудно і ніколи не думав, що буду з ним служити цілих сім років. У двохтисячному році я був скерований сюди для проходження практики в о. Богдана. Він був людиною з великої букви, і я горджуся тим, що мені випала можливість вчитися у такого священика, бо він був ревний у всьому, самодисциплінований, патріот. Тут я побачив, що люди в селі люблять все своє, українське, люблять, національні строї, ходять у вишивці не тільки у свята, люблять свою Церкву. Отець умів порадити в усьому і знав, як повчати. Увечері любив здійснювати «нічні візити» по селі, щоб знати, чим живе молодь і старші. Всі навколишні села знали о. Богдана і називали його «нашим патріярхом». Зі Стрия приїжджали на нашу парафію, щоб заколядувати разом з ним. Коли колядували «Не плач, Рахиле», о. Богдан виходив на хори і з усіма співав…»

Дяк Микола Гузар: «Мені випала честь служити з отцем до самої його смерті. Це була високоосвічена, ерудована і дуже порядна людина. Він любив порядок у всьому. З чим би до нього не звернувся, він умів дати пораду. Це був справжній «батько села». У народі отця з любов’ю називали «німецький дзигарок» за його точність і дисциплінованість»..

Слухаючи ці щирі спогади парафіян про о. Богдана Щура, про його правдиве та ревне служіння Богові, Церкві, людям, бачачи цих добрих, вихованих, свідомих духовних «дітей» свого пастиря, починаєш щораз глибше усвідомлювати, які ж вони щасливі, що в їхньому селі служив цей невтомний трудівник у винограднику Божім, який, незважаючи на кризу віри, кризу внутрішнього духовного життя у всьому світі, провадив своїх парафіян до того, щоб вони віддали свої серця Богові й берегли Його дороги…

Першим, хто мене зацікавив постаттю цього священика, був пан Ігор Гаргас, організатор концертів Теодора Кукурузи на Миколаївщині під назвою «Бог -Україна – Любов». Сам він, як і я, особисто не знав о. Богдана, але був вражений духовними плодами пастиря у Держові, особливим ставленням і сприянням у проведенні концерту зі сторони керівника відділу культури Ірини Іваночко, директора Народного Дому Держова Андрія Кубрака, голови сільської ради Лесі Гузар, адміністратора місцевої церкви о. Андрія Заріцького, високою національною свідомістю жителів села. Концерт, котрий був призначений на четверту годину, розпочався рівно о четвертій. Це ще одне свідчення того, як о. Богдан Щур привчив своїх парафіян до дисципліни.

Низький уклін усім священикам, які зберегли католицьку віру в підпіллі!

Низький уклін усім священикам, які зберегли наш народ у вірі!

Йосиф Воробець.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz