Дай, Боже, хоча б сотню…

0
128

Найстарішому жителю Верина Івану Шимку доля подарувала вже дев’яносто вісім років життя…

А секрет його довголіття – у сумлінній праці та помірному, здоровому харчуванні. „Тепер люди живуть інакше. А колись ніколи було байдикувати чи пиячити, – каже він, – як пригощали за роботу, то тільки келішок випив. І пішов далі, бо знову робота чекала”.

І ота колись постійна зайнятість нелегкими справами і тримає Івана Івановича на плаву. Дідусь, попри те, що в молодші роки був таким прудким, що провідати сестру взимку їздив до Львова на лещатах, нині самостійно не пересувається, а тільки на інвалідному візку, однак, він надзвичайно бадьорий та життєрадісний. Життя наміряло йому чималий сувій спогадів, серед яких є й світлі, та набагато більше – сумних. Бо пережив лихоліття боротьби нашого народу із різними завойовниками, а вони, як підтверджує більшість веринчан, далися взнаки…

-Хвилююся за український народ – що з державою далі буде, – роздумує Іван Шимко. –Дивуюся поведінці нашої молоді – і вчаться в школі, в інститутах, і при батьках виростають, але й дівчата, і хлопці по десять разів на день біжать у магазин по горілку. Рідко хто не п’є… А які слова!.. Якими вони будуть надалі, чого своїх дітей навчатимуть?

Довгожитель Іван Шимко у школу ходив навіть не три роки. Потім наймитував у місцевого пароха. (За Радянської влади закінчив вечірню десятирічку). У 22 роки оженився за веринчанку. Виростав первісток Мирон. Але згодом молодого сім’янина забрали в Німеччину на примусові роботи. Пригадує німецьку ощадливість. Власне, там мали усі продукти, вирощені власноруч, навіть дріжджів господиня не купувала, а завжди залишала частину тіста, на якій розчиняла нове… У неділю вранці пили каву – вона бадьорила. А тоді всі йшли молитися в храм.

Коли повертався із Німеччини додому, довідався, що в дружину влучила бомба, скалічила – і вона померла від втрати крові. Одружився вдруге. І Мирон, і згодом народжені дві доньки виховувалися разом. А батько, тим часом, щоб утримувати родину, працював на важких роботах. Садив деревця і потім доглядав ці саджанці у лісі пана Лянцкоронського, був різноробочим вапнярки у єврея, де доводилося працювати чи не найтяжче – навіть лупати камінь для будівництва. Був і поштарем – пішки діставався до Миколаєва по кореспонденцію, яку потім розносив до адресатів у Верині. А за колгоспу до 1975 року був бригадиром будівельників. Разом із робітниками будував стайні у Верині, Крупську, Радеві, Миколаєві, гуртожитки в Новому Роздолі, лікарні – в Миколаєві та Новому Роздолі. Зводив і житлові будинки – для бідніших безкоштовно; таким задарма і труни в колгоспі виготовляли. Бувало, що після роботи всією бригадою будували й на замовлення – не за „дякую”. Адже тільки трудоднем ситий не будеш і родини не прогодуєш!

-У 75-річному віці захотів на пенсію, бо вже важко було працювати, та не поспішали відпускати, – пригадує Іван Іванович.

Попри важку працю, ведення домашнього господарства, він знаходив час і для пісенного мистецтва. Від 12 років протягом тривалого часу співав у церковному та сільському хорах.

-Ми мусіли заспівати і російською. Пам’ятаю й слова, і ноти всіх пісень, а найкраще – релігійних. Ось так ми співали басом: „Ісколь Небо і земля слави Твоєї…”, а „сопрани” виконували інакше, – трохи ослабленим голосом (вік же ж який!) співає, а обличчя аж заясніло від приємних спогадів. –Була дисципліна ого яка! Якщо хтось запізнився на репетицію, то повертався додому…

У тих спогадах Іван Шимко наче ще раз прожив минуле. Його ж доньки Надія Бубельник та Анна Скрипець додають, що у 2002 році поховали маму, а два роки тому – і брата Мирона. Надія, яка живе неподалік і доглядає батька, й Анна, яка саме на час нашої розмови на тиждень разом із своєю донечкою приїхала в гості до родини аж із Чернівців, – роблять усе, щоби батька, дорогу людину, мати якнайдовше.

-Готуємо татові їсти те, що він забажає, – каже пані Анна. –Це невибаглива їжа і всього трохи. Любить тато нашу садовину, кукурудзу, горіхи, а ще банан, ківі, квас, домашнє вино із вишень, винограду. І ніколи не переїдає. Ми його дуже любимо, тому й пильнуємо, щоб якнайдовше був із нами…

А бути тут, на Землі, Іван Шимко має для кого: його провідують не тільки дві доньки, а й онуки, правнуки, зяті, невістка. Що ж, дай, Боже, йому ще звеселяти родину та односельців, поки Всевишнім призначено…

Леся Бардак.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz