Дивізійник Леонід Муха: Всі хочуть, щоб українці боролись “у рукавичках”

0
259

Дивізійнику Леоніду Мусі 89 років. Про події, свідком та учасником яких він був, мабуть, чули неодноразово. Особливість Леоніда Мухи, першого кулеметника у дивізії «Галичина», двічі пораненого на фронтах війни, багаторічного політв’язня радянських концтаборів у тому – що такі люди повідають нам про своє минуле, про непросту історію дивізії «Галичина». Власне, до 71-ї річниці від її створення (28 квітня) і спілкуємось із паном Леонідом.

– На Вашу думку, чому така кількість охочих зголосилась вступити у дивізію – 84 тис.?

– Історія сама подала приклад, коли у 1918 р. після Брестської угоди німці прийшли в Україну і допомогли вигнати росіян. Ми розмірковували за правилом: «ворог мого ворога – мій друг». А головним нашим недругом завжди була Росія, згодом – Радянський Союз. По-друге, на той час у нас не було своєї повноцінної армії. А як без неї можна було отримати державу? На базі дивізії «Галичина» у майбутньому повинна була утворитись українська армія. Власне, що й трапилось 12 березня 1945 р., коли нас перейменували у 1-шу Дивізію Української національної армії.

– Чому ж Ви тоді не вступили в Українську повстанську армію?

– Весною 1943 р. про неї ще ніхто не знав – вона лише зароджувалась. Та й то на Волині, а я у цей час був у Варшаві – у мами, куди приїхав у 1941 р. До цього часу навчався в українських школах у Дрогобичі та Стрию. У 1942 р. у Варшаві отримав направлення у школу механізації у місті Лодзі (тоді Ліцманштадт), де провчився 4 місяці і мене вивезли на роботу у Франкфурт-наМайні. Там працював на заводі токарем, слюсарем. А через рік у відпустку поїхав додому на Батьківщину, де відбувалось вербування до дивізії, яка давала дуже добрий вишкіл, про який ми, молоді, тільки й мріяли. УПА ж була у підпіллі – мені ніколи не подобався такий метод боротьби.

– Як відбувався набір у дивізію?

– Приїхавши до Варшави, прийшов в Український допомоговий комітет, де відбувався набір у дивізію – так і записався. Отримав посвідчення, що прийнятий в армію. А через 3-4 місяці надійшов виклик.

– Яким було ставлення батьків до Вашого вибору?

– Вони опинились перед фактом. Тато тоді був далеко – на Холмщині. Як мене прийняли у Дивізію, мені було вже 17 років і 2 місяці.

– Як формувалась дивізія?

– Перед відправленням на фронт ми проходили загальновійськовий вишкіл у спеціально призначених таборах. Першим таким табором став полігон у Гайделяґері, біля Дембіци (Польща). Туди я приїхав у вересні 1943 р., нас поселили у бараки і розділили на сотні, батальйони, полки. Згодом почали відправляти на підстаршинські та старшинські вишколи. Ті, хто мав військовий досвід ставали нашими командирами. Були й такі, хто до того воював у кількох арміях. До прикладу, мій сотенний командир Василь Татарський був у російській, польській арміях, УНР, врешті – і в німецьких військових формуваннях. Загалом у нас було мало офіцерів, адже у міжвоєнний період у польській армії українців не допускали до такого звання. Кістяком нашої дивізії були колишні кадрові старшини армії УНР, УСС та УГА, легіонів у німецькій армії. Українці – командирами сотень, батальйонів. Було у нас до 30 старшин, які закінчили по домовленості через Симона Петлюру академію генерального штабу Польської армії. Навіть один – полковник Євген Побігущий – став командиром полка. Вищі ж керівні посади у нас займали німці з фронтовим стажем.

– Яким було ставлення німців до Вас?

– Я ніколи не відчував ні зневаги, ні хамського відношення з їхньої сторони щодо українців.

– У дивізії були військові капелани. Яку роль Ви їм відводите?

– Вони постійно нагадували про гідну поведінку щодо цивільного населення, про обов’язок зберігати таємниці та вміння мовчати, про недоторканість приватного майна. Священики виконували службу при штабі полків, звідки роз’їжджали по куренях і сотнях. Двічі на тиждень проводились виховні зустрічі з військовими на теми характеру вояка, вояцьких чеснот, готовності до самопожертви, товариського співжиття, бойового духу…

– Після Гайделяґеру Вас відправили у Нойгаммер. Які ж умови перебування постали перед вами?

– У Нойнгаммер (Польща) я і ще близько чотири десятки дивізійників прибули у січні 1944 р., де був спеціалізований воєнний вишкіл з усіма атрибутами для отримання належного військового початкового досвіду. Через те, що закінчив перший курс медичного училища у Стрию, мене призначили на цьому полігоні старшим санітаром. У перші числа квітня мене направили у Лявенбург (Німеччина) на підстаршинський вишкіл (нас поїхало 200 чоловік). Там пройшов вишкіл при важких кулеметах СМГ-42 і при важких гранатометах (120 міліметрових). Вони були, як гармати – одна міна важила 16 кілограм.

– Коли потрапили безпосередньо на фронт?

– У перші дні серпня 1944 р. після бою під Бродами (13-22 липня). З-під Бродів повернулося до трьох тисяч вояків, які стали ядром відновленої дивізії, в якій мене призначили вишкільним підстаршиною. 29 серпня 1944 р. на Словаччині почалось повстання. Тих, хто мав військовий вишкіл та були у бою під Бродами, відправили на його придушення. Нас же включили у батальйон, який входив до бойової групи Вільднера. Словацькі повстанці підтримувались Радянським Союзом, який допомагав їм зброєю та військовими загонами. У селі Бабіна ми розірвали їхнє кільце укріпленого району та зайняли їхню повстанську столицю Банська Бистриця. Під час цих боїв я тягав лафету вагою 23 кг, а потім носив 9 кілограмовий кулемет МГ-42.

– Яке у вас було звання?

– Після першого вишколу ми отримали звання десятників, а після другого – кандидатів у підстаршини. Вище ж звання могли надати вже безпосередньо у бойових умовах. Війну я закінчив у званні кандидата на підстаршину.

– У Вас є нагорода «Нагкампфшпанге». Що це за нагорода і як Ви її отримали?

– Нагорода за рукопашний або ближній бій. У нашій дивізії відзначено аж п’ятеро осіб. Усього в німецькій армії срібною відзнакою за ближній бій удостоєно 9500 осіб (проти 18 000 героїв СРСР). Нагороду я отримав за бої у Словаччині. У грудні 1944 р. Червона армія завдала німцям поразки у битві на північний захід від Будапешту і вийшла на границю Словаччини – дорога на Братиславу була відкритою. Наш 29-й полк, у який увійшла Бойова група Вільднера, став першим у новій бойовій групі Дерна. 26 грудня біля Яблоновець ми закрили прорив радянських сил і створили нову лінію фронту. У бою за висоту наша друга сотня була оточена, але вирвалась, завдячуючи тому, що я прикривав відступ кулеметом. Будучи пораненим під час перестрілки, німецький штабний лікар-майор доправив мене в тиловий шпиталь і, мабуть, саме він представив мене до цієї нагороди «Нагкампфшпанге».

– Дивізійникам закидують участь у каральних операціях проти цивільного населення. Зокрема, у спаленні села Гута Пеняцька (Бродівський район Львівської області) 28 лютого 1944 р…

– Щодо цього села, то воно було осередком польської партизанки. Коли наші дивізійники прибули до села, то поляки їх обстріляли та вбили вояка, а прийшли німці – і все село зруйнували. Дивізійники ж не були причетні до цього. Власне, у нас у дивізії навіть була створена слідча комісія, яка розслідувала цю справу і виявила, що жоден із дивізійників участі у спаленні села не брав. Щодо злочинів, які нам закидують, то ані Нюрнберзький процес, ані канадська державна комісія Дешена, яка безпосередньо займалась справою дивізії «Галичина», не виявили жодної нашої причетності до вбивства мирного населення. Але про що ми говоримо? Чого ми повинні постійно виправдовуватись? Всі хочуть, щоб українці під час всіх своїх воєн та революцій були “у чистих рукавичках”. Росіяни вбивали нас на ліво і на право, а поляки – як спалили близько тисячі українців у селі Сагринь на Холмщині під час Шевченківських днів 1944 р., а знищене американцями у 1968 р. в’єтнамське село Сонгмі… Назвіть хоч одну державу, яка б не мала військових злочинів – всі хочуть бути святими. Чому і перед ким ми повинні стільки виправдовуватись?

– Де Ви зустріли закінчення Другої світової війни?

– Біля замку Гляйхеріх наш батальйон останній відступав з окопів, перед нами йшли тільки росіяни. Всі залишили поле бою 6-го травня, а ми 8-го о 2-гій годині дня. Коли ми відступали – нас взяли у полон американці. Мене пораненого відправили у їхній госпіталь, де пробув два місяці. Згодом кілька американських офіцерів розпитували, хто я такий. Після чого мене посадили у машину і передали росіянам. А я ж міг сказати, що я поляк – і моя історія пішла б у зовсім інше русло. Я мав прекрасну легенду, адже народився у Кракові. Однак я не міг цього сказати, бо не так мене виховали. То зараз всі мудрі, а тоді ми були дурними. Але я від своєї Батьківщини ніколи не відказувався. Серед нас були такі, що назвались угорцями чи поляками, й іншими. Я казав, що українського роду.

– Кому Вас передали у Радянському Союзі?

– Ми попали до рук СМЕРШу (відділ контррозвідки). Потім нас вивезли у Сибір, де ми одразу ж пішли на роботу. У день працювали у шахтах, а в ночі кожного із нас окремо допитували.

– В яких концтаборах були?

– З 1945 по 1948 рр. був у Байдаївці (Кемеровська область). Наступні 8 років – на Колимі. Після звільнення повернувся у Байдївку, де й одружився, а у 1958 р.- в Україну, у райцентр Миколаїв (звідки була депортована в Сибір сім’я дружини). Приписали тимчасово, а згодом приказали вибиратися в Донбас. У 1960 р. через родинні зв’язки дружина домовилась з місцевим дільничним, щоб мене все ж таки приписали у Миколаєві. Тут й влаштувався на завод по залізобетонному виробництву, спочатку працював слюсарем, арматурником, а потім став і бригадиром. У Розвадові закінчив вечірню школу, а згодом і технікум у Львові. Потім отримав підвищення до майстра, виконроба, а згодом став й начальником РЕМ-контори. Коли кагебісти приїжджали на завод, то дивувались тому, що я перебуваю на такій посаді. Але директор заводу відповідав їм: «Це не ваша справа, він у мене працює – я за нього і відповідаю».

– Як до дивізійників ставляться в інших країнах?

– За кордоном дивізійники – у пошані. На державному рівні – ветерани Другої світової війни.

– Як реагувати на російську пропаганду, яка називає дивізійників «фашистами»?

– Українців у дивізії було 20 тисяч. Загалом у німецькій армії нас було до 209 тисяч. Росіян в Армії Власова – до 150 тисяч, а всього – більше одного мільйона. Чому сьогодні в Росії про це не говорять? Маленька Латвія мала дві дивізії, угорці – 4, голландці – 3, естонці, хорвати, білоруси, французи, іспанці – по одній. І ніхто там не кричить, що вони фашисти. Чому сьогодні ніхто не говорить про масове дезертирство у Червоній армії на початку війни? У 1941 р. понад 3 мільйони радянських солдат було у німецькому полоні. І що виграли ті, що пішли з більшовиками? Пізніше сиділи у Сибіру, як і я.

Михайло Галущак.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz