Долі людські. Малехів – Норильськ – Миколаїв

0
196
родина Розалії Кутянської

Нещодавно за святковим столом зібралась чимала родина Розалії Кутянської (в дівоцтві – Ковальчук), щоб привітати дорогу маму, тещу, бабусю та прабабусю із 90-річчям. Все було, як і належить. І подяки, і побажання. А іменинниця мимоволі згадувала та оцінювала отой чималий шмат часу, котрий минув, як один день.

Хоч ні, не один. Бо добре пам’ятає, як важко тягнулись нескінченні дні в тюремній камері, як мріялось, щоб швидше закінчилась та заполярна ніч, щоб із 40-градусного морозу потрапити у напівхолодний, та все ж тепліший барак. Чимало було. І світлого, і такого, що й сьогодні важко згадувати. Інколи й не віриться, що все те пережите…

Народилась та виросла Рузя у Малехові. Найпершим серйозним випробуванням стало те, що у 39-му році їхню хату поляки спалили. Шовіністи мали підозри, що саме тут збираються та узгоджують свої дії учасники антипольського повстання. Адже дід 18 років працював війтом, та й батькова думка в селі була авторитетною… Так і прожили всю війну у мурованій стайні, важко відновлюючи втрачене. У Німеччину не взяли, бо мали понад 8 моргів поля, а німці пильнували, щоб усе оброблялось. Одночасно молода національно свідома дівчина не могла залишитись осторонь повстанської боротьби. Була зв’язковою. Тому вже восени 44-го, одразу після «звільнення», за доносом односельчанки її арештували. Далі – «Бригідки». Нові «визволителі» досконало володіли технологіями тортур. Коли вже терпіти не було сил, домовились із дівчатами, що дізнаються, та так, щоб нікого не видати. Совість не мучить, бо нікому горя не принесла. Присудили 21-річній дівчині 10 років таборів. Згодом тюрма, етап, Комі АРСР. Будували дорогу на Воркуту. Рейки на плечі і т.д… І так 5 років. Тим часом за нею в Сибір у Байдаєвку (Новокузнецьк) вивезли і всю найближчу родину – батьків і четверо дітей.

У 1950 році перевели в Норильськ. Місяць добирались на баржі Єнісеєм. 300 в’язнів у трюмі, тільки «політичні». Годували тюлькою та сухарями, вода – просто з ріки. Добре, що літо було. Національний склад строкатий. Українці, прибалти, росіяни – здебільшого ті, кого вивезли в Німеччину на примусові роботи. Були й німкені. Ті не витримували довго і помирали. Українки тримались вкупі, допомагали та підтримували одна одну.

А в Норильську – кайло і відбійний молоток. Нелегко було у вічній мерзлоті рити траншеї та робити ями під палі. І так з дня на день, без вихідних. Жили в бараках, дозволялось відправити не більше 2-х листів на місяць. Харчування – баланда і 50 г хліба. Рвані валянки, куфайки, рукавиці. Якщо більше 40 градусів морозу, були місця обігріву.

У бараку одночасно утримувалось 600 дівчат. Хворіли часто. Простуджували сечові міхурі, сліпли, не було порятунку від цинги. До основної роботи додаток вночі –вагони розвантажувати. Та все ж жили. Запам’яталось, як у перед пасхальний тиждень відкладали харчі, щоб таки накрити святковий великодний стіл на Великдень.

Нарешті, на велику радость усіх політв’язнів, помер Сталін. З’явилась надія на якісь зміни. Та амністію оголосили тільки кримінальним в’язням. Повстання розпочали чоловіки із сусідніх таборів. Знайшлись активісти і серед жінок. Десять днів голодували та не виходили на роботу, щоб довести, що вони – ЛЮДИ. Дехто вже і= з нар не міг встати. Та вистояли. Ще й сьогодні перед очима ті події. Порізали огорожу, навели купу війська – і на очах цікавих місцевих жителів, котрі позалізали на дахи, спостерігаючи за розвитком подій, спочатку використали брандсбойти, поливаючи усіх потужними струменями води, а потім «як худобу, погнали в тундру». Ніби свого і добились, але моральна перемога залишилась за в’язнями. Та й режим став дещо легшим.

родина Розалії Кутянської

Розпочали звільняти. Розалія Михайлівна не «досиділа» 2 місяців до своєї десятки. На волю дуже хотілося, тим більше, що її вже чекала тут, у Норильську, людина, із якою і пов’язала своє життя. З Миколою Кутянським (родом із Ходорівщини, село Королівське Городище), котрого арештували із зброєю в руках, мигцем познайомилась під час транспортування у суд. Скільки було того часу? Якась година. Та, видно, глибоко запала в душу Миколі гостра на слово Рузя Ковальчук, якщо через 8 років, ще перебуваючи в ув’язненні в тому ж Норильську, таки розшукав свою майбутню дружину, навіть сяке-таке листування налагодили. Звільнили його дещо швидше, хоч мав присуджених 15 років. Працював на колії. Отож, після 10 – річного очікування таки зустрілися. Обох звільнили у травні 55-го. Одруження не відкладали. Жили у землянці. У 56-му народився син Григорій, у 59-му – дочка Галя. І ще одне важке випробування випало на їхню долю. Після травми розвинулась пухлина голови в сина. Батьки зробили все, що було в їхніх силах, щоб врятувати свого улюбленця. Та сталось найтрагічніше. І все ж не залишили тіло сина в Москві після операції, а перевезли та поховали у Берездівцях. На той час (1966-й рік) мама з дочкою уже переїхали в Україну, до сестри в Розвадів, щоб дитина пішла в українську школу. Рік не приписували. Сільський голова забрала паспорт та документи і не віддавала. Лиш із поверненням чоловіка через знайомих та родину вдалося легалізуватися. Купили недобудовану хатину в Миколаєві і переїхали туди. Знайшли роботу, дочекались внуків і правнуків.

За України згадали і про Розалію Михайлівну, її відзнаки лежать на видному місці. Не стало Миколи, а Рузі Бог дарував дожити до 9-ти десятків… Тішиться родиною, тривожиться політичними подіями сьогодення, з нетерпінням чекає свіжого номера «Громади», бо при доброму розумі та пам’яті, а її гострого слова і сьогодні всі домашні остерігаються.

…Направду, те буремне покоління заслужило на значну більшу повагу і пошанування, ніж має сьогодні.

Ярослав Муха.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz