Доля. Роки – вже в зиму, серце – ще у літі…

0
140

Вірно кажуть, що старість – не радість. Однак під час спілкування із 90-річним надітичанином Олексієм Кіндієм укотре переконалася, що людське щастя залежить не тільки від фізичного стану людини. Попри роки, цей чоловік – життєрадісний, доволі бадьорий (декілька тижнів тому гостював у Крупську). У громаді поважаний виваженістю слів та вчинків…

Доля відміряла цьому корінному жителю Надітичів, якого більшість знає, як Олексу, довгий вік, хоча й нечасто втішала легким хлібом. Тепер, на відстані часу, він нерідко роздумує над тим, що живе завдяки Божому милосердю…

– Одні розповідали, що мені від народження було десять днів, інші – що два тижні, коли померла мама. Тоді хтось із родини порадив старшим сестрам накрити мене в колисці подушкою… Бо ті «добродії» переймалися тим, як малолітні діти даватимуть мені, немовляті, раду, – пригадує почуте ще в дитинстві. – Але сестри не посміли вчинити так, разом із татом мучилися зі мною і вибавили…

Діти обробляли власну землю і в клопотах, нелегкій праці виросли, зміцніли. 25-річним Олекса одружився із рівно на три роки молодшою (обидвоє народилися 23 січня) надітичанкою Марією. Десятий рік її нема… Жили дружно. Доводилося нелегко працювати, та й часи пережили неспокійні: колгосп, Сибір, переслідування.

Ось і важчі випробування не забарилися. Померла новонароджена донечка, потім і другої не стало. Було дуже нелегко, але разом боролися з труднощами, і спогади про дружину – світлі й чисті.

Саме роздуми про те, що щоденні несподіванки належить сприймати як належне, і тримають на плаву Олексу Кіндія. Він упевнений, що за все Богові належить дякувати і не нарікати…

Радісно посміхнувся і заговорив про доньку Олю (а саме так пестливо він продовжує звертатися до всіх своїх дітей, котрі й самі вже – бабусі й дідусі), пишається нею – доброю дитиною, колишньою працівницею банку. Чуйним сином виховав Василька, колишнього працівника Миколаївського професійного ліцею, який із сім’єю живе у Верині, наймолодшого – тепер жителя Миколаєва Ромка, чия дружина Богдана – добре відома в районі керівник пошти.

– О, як добре, що тут живе і доглядає мене в старості Маруся! – світиться радістю обличчя пана Олекси. – Має доброго чоловіка Богдана, діточок Оксанку, Василька й Іванка. На мій ювілей родина прийшла, навіть сільський голова Андрій Кос не погордував мною, ще й інші гості були, то стільки столів накрили! Гамірно, весело було в моїй хаті того дня!

-Наші батьки мали нелегку долю, – додає донька співрозмовника. – Мама також була сиротою, від десяти років. Тато напрацювався важко – чи в рибгоспі у Рудниках, чи в системі меліорації. Але які тоді були охайні береги річок!

-Був закріпленим за шістьма колгоспами, пильнував, щоби на їхній території були чисті канави, береги річок, а ось земельного паю ніде не заслужив… – скаржиться пан Олекса. –Чому так?..

Либонь, перевелися господарі. Бо чому тепер усе позаростало, чому ті поля, де пшениці колосилися, перетворилися на лісові хащі… А ще довгожителя болить доля його села. Радіє, що його вже не вважають неперспективним, бо обжито 120 будинків, а колись було тільки сімдесят…

– Якби війт був ближче, то тримав би порядок. Колись війт за хуліганство мав право навіть арештувати. А тепер усе інакше. Тепер у селах горілка бушує… – сумно зауважує.

Як радіє Олекса Кіндій, що дожив до незалежності України! Отож, у його житті таки більше світлих спогадів. Охоче розповідає сучасникам про боротьбу за незалежність, тож і на його розповідях базується частина досліджень краєзнавців Романа Сколоздри й Івана Кахнича. Страждав і вважає волю неоціненним Божим даром. Сердитий на теперішню владу, при якій – новоспечені мільйонери (звідки в таких молодих людей так багато грошей?), вважає, що її треба замінити.

-У наших силах одне – вирушити в Київ із вервицями і молитися за правдиву Україну, – каже пані Марія. – За все дякую Богу – так вихована змалечку і так навчаю дітей. Намагаюся підтримувати справи парафії (і донька приєднується по можливості), побувала на багатьох прощах. Завдяки організаційному сприянню нашої їмості пані Марії Говгери разом із іншими прочанами з нашого району побувала в Римі на прощі прослави Господа нашого Ісуса Христа в ХХІ столітті (подібна, попередня, була ще за Андрея Шептицького!), а також у Ченстохові… У свої 39 років спільно із іншими парафіянками вишивала фелон для нашого храму. Цей фелон – особливий, бо ниткою для вишивання поєднано Україну й Америку. Випадково довідалася, що в Америці є Оля Довган із Миколаєва, яка і пересилала звідти потрібну нитку. Цікаво, що саме такий фелон є лише в Надітичах і в …Америці. Тепер він поєднує у молитві ще й серця українців.

…Прощаючись із родиною Кіндіїв, висловила пану Олексі своє бажання ще не один раз розповісти про нього читачам газети. Тож дай йому, Боже, здоров’я…

Леся Бардак.
Прочитано: 752 разів

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz