Епопея Тимофія Яцука

0
136
Тимофій Яцук

18 січня миколаївчанину виповнюється 90 років. Його біографія достойна пера романіста, бо на долю випало чимало випробувань, але і зроблено, напевно, ще більше. Доброзичливий, уважний, практикуючий християнин… Ніколи не був байдужим до життя районного містечка, яке стало для нього другою малою батьківщиною, Миколаївщини загалом…

Тимофій Яцук народився 18 січня 1923 р. у селі Голишеві нинішнього Клеваньського району Рівненської області (колишнього Пересопницького, а пізніше Чоторийського і Клеваньського князівств) у багатодітній сім’ї освічених селян-господарів (батько закінчив духовне училище). У 1929 р. пішов у перший клас. У 1936 р. пішов працювати на будівництво дороги та одночасно займався самоосвітою. 2 листопада 1939 р. заарештований НКВС. 18 березня 1940 р. його звинуватили у «пропаганді проти радянської влади» і засудили на 3 роки. Далі була Харківська пересильна в’язниця та етапи аж до сибірського Нар’ян-Мару. Там, за полярним колом, працював у будівельній бригаді. Як неповнолітній, був учнем слюсаря, що і визначило його подальшу долю. 3 грудня 1942 р. його було звільнено і відразу мобілізовано у трудову армію на лісоповал. Жахливі умови підштовхнули його і ще декількох хлопців на втечу. Після ряду пригод (частково описані у спогадах «Люди і долі»), які ледь не завершилися повторним поверненням у тюрму, йому вручили повістку до війська. Потрапив у військову частину у Котласі, яка займалася заготівлею лісу. У 1944 р. «Союз польських патріотів» отримав дозвіл Сталіна збирати на Півночі Росії поляків, які мали йти на формування війська польського. Скориставшись цим, добрався до України. Із 20 червня 1944 р. працював у Бахмацькому бурякорадгоспі слюсарем. Наприкінці 1945 р. нарешті добрався на Рівненщину, де 13 травня 1946 р. одружився з Марією Головатчик. Більшість родини була в УПА. Через загрозу нового арешту покинув роботу на Клеваньському деревообробному комбінаті і в 1950 р. поїхав у Миколаїв, де розгорталося будівництво цемзаводу. У Миколаєві спочатку жив на квартирі на вулиці Шевченка, а потім отримав квартиру у робітничому поселенні. На цемзаводі з 4 липня 1950 р. почав працювати бригадиром слюсарів ремонтно-механічного цеху. Брав участь у монтажі та пуску майже усіх обертових печей. У 1957 р. став механіком цеху випалу. Після важкої хвороби у 1964 р. перейшов у відділ головного механіка, а через кілька місяців став начальником механічного цеху. Паралельно навчався заочно і отримав диплом механіка (1967 р.). Наприкінці 1968 р. призначений заступником головного механіка і через 4 місяці став головним механіком. Наприкінці 1972 р. був призначений головним інженером заводу. Та після чергової заміни керівництва у серпні цього ж року перейшов у «Цемремонт»: майстер дільниці виготовлення нестандартного обладнання, начальник ремонтної дільниці, начальник виробничо-технічного відділу. 1978 р. – 1984 р. – головний інженер. Після виходу на пенсію і надалі працював на підприємстві аж до 1990 р.

Напередодні ювілею Тимофій Прокопович передав в архів «Громади» опубліковані про нього і ним газетні публікації різних років. У пожовклих від часу вирізках йдеться і про його раціоналізаторські уміння на цемзаводі, якому віддав 40 років свого життя, і про його причетність до визвольної боротьби, і про будівництво каплички та церкви для громади УАПЦ у Миколаєві (дбав про це не тільки як голова церковного комітету, але і як пересічний парафіянин), і про його єдину видану книгу споминів «Люди і долі», і про його сподвижницьку діяльність, коли очолював депутатську комісію міської ради першого демократичного скликання з національного відродження, і про бджолярство, адже тривалий час очолював районне товариство пасічників, і про те, як активно добивався спорудження Миколаївської школи №1, будучи чотирнадцять років незмінним головою батьківського комітету, і про багато-багато іншого. Проте, найважливішим, каже, у житті для нього було збудувати будинок і сім’ю: «Бо без роду нема броду!». І хата є. І родина: двоє синів, четверо онуків і семеро правнуків. «Як зійдуться, то усіх уже є двадцятеро», – радіє… Зараз жаліється на ноги. Каже, від початку січня попухли. Тішиться, що добре доглядає за ним онучка Наталочка, із якою доживає віку. А від її донечок просто у захопленні: старша Софійка гарно танцює («уже 17 медалей має, причому 11 – золотих», – підкреслює прадідусь), а чотирирічна Іринка віршиків багато знає, нещодавно «щебетушечка» (так її любляче називає Тимофій Прокопович) подивувала тим, що вивчила і декілька разів мовлену ним Франкову поезію.

Отець Роман Сотник:

– Тимофій Прокопович – один із засновників нашої парафії. Багатолітній (а нині почесний) голова нашого церковного комітету і досі його активний учасник. Він дуже цікавий, багатогранний, надзвичайний за характером, за талантами, якими Бог його обдарував. Крім письменницького дару, має ще й талант художника. У нас у вівтарі є писані ним ікони святих Володимира та Ольги, а ще Пресвятої Богородиці із Дитятком Ісусом. Не дивлячись на свій вік, має світлий розум, добре серце, не байдужий, бадьорий, бачить у людях добре і завжди заряджає своїм позитивом інших. Активно слідкує за політичним життям в Україні. Завжди спішить на Богослужіння і відстоює відправи. Завжди цікавиться церковними справами, уболіває за долю парафії. Для мене це важливо. А його внесок у розвиток парафії дуже величезний. Він один із небагатьох завжди був їй вірним. Сподіваємося, що ще помолиться із нами у новій церкві. Знаю, що він цього дуже хоче. Молимося за нього і просимо, щоби Бог його ще тримав у доброму здоров’ї.

Іван Семчук:

– Знаю ювіляра 20 років… Він дуже любив свою дружину, поважав її за прихильність до нього, за повсякденне піклування про нього, за виховання дітей та онуків. Це я зрозумів після смерті Марії Іванівни, бо Тимофій Прокопович тоді тільки й говорив: «Як я буду без неї жити?». Убитий своїм горем, він і фізично був сильно підупав. Але віра в Бога, християнські ідеали, а ще бджолярство допомогли йому змиритися із втратою дорогої людини.

Леонтій Войтович:

– У шістдесятих роках я і старший син Тимофія Прокоповича навчалися у Львівській політехніці за однією спеціальністю. Тоді я часто бував у них вдома. З того часу і донині Тимофій Прокопович запам’ятався мені як завжди усміхнена, надзвичайно добра і різностороння людина, яка захоплювалася, практично, усім: від образотворчого мистецтва і літератури до історії і політики. Але при всьому цьому був прекрасним механіком, пасічником, спортсменом і досі залишається гарним оповідачем. Він завжди умів навіть у найважчі хвилини відшукати щось добре. Напевно, саме це дозволило подолати життєві труднощі, яких на його долю випало надто багато.

Іван Юзьків:

– У 1972 році я прийшов на завод молодим спеціалістом, а Тимофій Прокопович був головним механіком і виконував обов’язки головного інженера. Перші мої кроки як механіка проходили під керівництвом, опікою і добрим словом Теодозія Матушевського і Яцука, які привили мені любов до практичної механіки, бажання працювати на заводі, ремонтувати, запускати нові об’єкти і таке інше. Практичні знання і природний розум Тимофія Прокоповича дали йому можливість навчити багатьох випускників вузів. Незважаючи на вікову різницю між нами майже у тридцять років, він із нами, молодими, завжди говорив не як батько, а як товариш: без зверхності, без поучань, як рівний із рівним. Крім виробничих стосунків, що найбільше запам’яталося, – це його життєвий оптимізм, жага до життя і бажання перемагати у виробництві, а ще й у спорті. Він був добрим спортсменом. Любив волейбол, любив гори і лижі. Він у свої роки залишається наставником для молодих і прикладом великого українця, який у всі часи (і в складні також) підтримував українські традиції, мову, культуру, робив усе, щоб вони розвивалися.

Анатолій Постоловський:

– Не тільки як колишній директор цемзаводу, а й як рядовий громадянин дуже поважав і поважаю Тимофія Прокоповича. Він мені дуже імпонує як людина, патріот, є взірцем для поведінки.

Роман Яцук:

– Батько завжди є для нас прикладом. Навчив любити Батьківщину. Дбав, щоби ми мали освіту. Дуже люблять його онуки і правнуки. Усі ми щиро зичимо йому, щоб здоров’я не підводило, доля була ласкавою, турботи приємними, а подальші роки щедрими і плідними на радість, любов, злагоду, нові звершення, натхнення.

Підготувала Анна Микитин.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz