Микола Устиянович: між Шашкевичем і Франком

0
195

«Ой Русе красна, горе ти, горе!

Ой з-за Кавказу прорвалось море!

Через ущелля льодових скал

Втислось, зломило половців вал.»

Микола Устиянович

Маркіян Шашкевич присвятив йому вірш «Побратимові». Іван Франко у некролозі назвав його «будителем народного духу». Відомий український рок-гурт «Кому вниz» поклав на музику його вірш «Марш норманів», який є чи не найпопулярнішим у їхньому репертуарі. Його слова: «Краще раз злетіти соколом у небо, аніж вічно жити в ярмі», – є епіграфом до багатьох націоналістичних статей і сьогодні.

7 грудня, 200 років тому назад, у сім’ї довголітнього бургомістра Миколаєва над Дністром (Львівська обл.) народився Микола Устиянович. Як і більшість тогочасних галицьких міщан, здобув початкову та середню освіту у Львові. З 1830 по 1832 рр. навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, а опісля вступив у Львівську духовну семінарію. Саме з цієї пори Микола Устиянович активно включається у громадсько-політичне життя Галичини, долучається до вирішення багатьох політичних та релігійних питань…

Після трьох поділів Польщі (1772, 1793,1795) територія колись могутньої Речі Посполитої була розділена між Прусією, Австрією та Росією. Галицькі землі увійшла до складу Королівства Галичини і Лодомерії з центром у місті Львові. До такого ходу історії критично поставились поляки, в пам’яті яких ще добре збереглись славетні дні Речі Посполитої. На хвилі цих невдоволень у польській політичній думці виникає польська федеративна теорія, яка була покликана відродити у всіх історичних кордонах польську державу. Куди, безумовно, повинні були відійти й Галицькі землі.

Українське населення Галичини критично поставилось до цих ідей. З приходом до краю династії Габсбургів їхнє життя дещо змінилось і змінилось, направду, на краще. Імператриця Марія Терезія та її син Йосиф ІІ провели ряд реформ, які суттєво вдарили по старих польських порядках. Зокрема було скасовано кріпацтво; зрівняно у правах Греко-католицьку церкву з Римо-католицькою, запроваджено систему початкових та середніх шкіл, з навчанням у них рідною мовою…

Реформи австрійського «освіченого абсолютизму» відкрили для галицьких русинів шлях до самореалізації. Але реалізуватись самому у такій великій багатонаціональній імперії та ще й під постійним тиском непохитних поляків було вкрай важко.

Переломним моментом у виборі вектору розвитку галицьких русинів стали події 1830-31 рр. Коли у підросійській Варшаві вибухнуло повстання за незалежність, яке отримало своє відлуння і у галицьких землях. Пам’ятаючи старі польські порядки та стоячи перед загрозою їх повернення, галицько-руська інтелігенція (яка у цей час складалась переважно із греко-католицьких священиків) починає активізуватись. Тож не дивно, що перша українська літературно-політична організація у Галичині («Руська трійця») виникає саме у Львівській духовній семінарії (1832 р.).

Одним із найактивніших членів цієї організації був і Микола Устиянович, якого, до речі, часто називали «четвертим» у «Руській трійці». Після розпаду цієї організації у 1843 р., яка була спричинена смертю її лідера Маркіяна Шашкевича, шляхи двох інших її засновників кардинально розбіглись. Політичні погляди Якова Головацького почали набирати виразно москвофільського характеру, Іван Вагилевич став затятим полонофілом. І лише «четвертому» із «Руської трійці» – Миколі Устияновичу – вдалось втримати ідейний міст між Маркіяном Шашкевичем та Іваном Франком.

Важко переоцінити внесок о. Миколи у національно-культурне відродження Галичини та його зусилля для об’єднання українців по обидва береги Збруча. У своїй літературній творчості Микола Устиянович доволі часто звертався до Княжої доби, коли українці мали свою державу. Він возвеличував Київську Русь, подвиги князів, намагався пробудити в галичан національні почуття («Аби ожила руськая дитина, Аби зацвіла руськая родина!»). Немалий внесок у культурне зближення українців зробив і рідний брат Миколи Устияновича Василь, який чи не першим привіз із Великої України в Галичину «Кобзар» Тараса Шевченка. Василь був торгівцем і жив у Києві, тож доволі часто у справах переїжджав Збруч і привозив усі новинки наддніпрянської літератури, серед яких був і «Чигиринський Кобзар».

Важливий внесок у становлення української мови в галицьких землях Микола Устиянович зробив14 жовтня 1837 р. Цього дня у трьох львівських церквах о. Микола, разом із отцями Маркіяном Шашкевичем та Юліаном Величковським, вперше у Галичині виголосили свої проповіді українською мовою.

Непересічною сторінкою у житті Миколи Устияновича стали події «весни народів» 1848 – 49 рр. Революційна хвиля, за принципами цьогорічних арабських, перекинулись із Старої Європи і на Австрійську імперію. Не гаючи часу, активна польська політична еліта скликає у Львові 23 квітня 1848 р. Руський Собор для підтримки польської революції. На противагу цьому, вже 2 травня, галицько-руська інтелігенція створює Головну Руську Раду для захисту «усього15-ти мільйонного українського народу». Активну участь у цій першій політичній організації Галичини бере і Микола Устиянович.

19 жовтня 1848 р., з ініціативи отця Миколи, Головна Руська Рада скликає перший просвітницький з’їзд у Галичині – Собор Руських Учених. 99 делегатів цього «Собору» накреслили широку програму піднесення та розвитку української науки, шкільництва, культури. Центральною подією з’їзду стала програмна промова Миколи Устияновича:

«…Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в’яже вас до него любов, гартована довгими віками чорної неволі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-смо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби-смо не оцінили врем’я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий? Руськоє серце чувствує завсе иравоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з-під гробової могили!…»

Безперечно, ця промова відіграла великий внесок у становлення національної самосвідомості галичан.

Мабуть, саме через такі несумісні вектори розвитку українського та польського національних рухів, український націоналізм у Галичині був більш активнішим, ніж по ту сторону р. Збруч. У Наддніпрянській Україні все ж таки не було такого подібного палкого протистояння з росіянами, оскільки не було таких розбіжностей у мовному та церковному питаннях.

Окрім своєї політичної діяльності, «Николай з Николаєва», як доволі часто підписувався сам же Микола Устиянович – залишив нам велику спадщину своєї літературної творчості. Народними піснями стали його вірші «Гей, браття опришки», «Верховино, світку ти наш». Устиянович публікувався у багатьох періодичних виданнях Відня та Львова. Зокрема, проживаючи в останньому, він деякий час був редактором популярного «Галицько-руського вісника». Тут він і опублікував свої знамениті поетичні та прозові твори, які стали справжньою окрасою літератури українського романтизму: «Старий Єфрем», «Страстний четвер», «Месть верховинця» та ін.

Після переходу редакції цього «Вісника» до Відня, о. Микола повертається на свою парафію до Славська, де уже правив з 1842 по 1848 р. У 1861 р. Миколу Устияновича обирають послом до Галицького сейму. А у 1871 р. його іменують почесним членом Товариства «Просвіта».

Останні 15-ть років свого життя о. Микола був парохом на Буковині у м. Сучава (тепер Румунія), де й відійшов із життя 3 листопада 1885 р. «Пронісши» українську національну ідею в Галичині від Шашкевича до Франка, його постать і надалі залишається для нас білою плямою в історії українського національного відродження ХІХ ст.

Яке ще життя потрібно присвятити цій Україні, щоб Вона про тебе пам’ятала?

Михайло Галущак

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz