Миколаївська муза Холодного

0
144

Цей поет з обпаленим обличчям – один із найбільш талановитих і найхаризматичніших митців-шістдесятників, а ще літературознавець, публіцист, перекладач. Микола Костянтинович Холодний (31.07.1939 – 08.2006) так і залишився загадкою навіть для вузького кола літературознавців. У 60-70-х роках минулого століття він завоював популярність у студентів сміливою громадянською лірикою, яку розповсюджував «самвидав».

А при чому тут наш «козацький» Миколаїв? Як і всі, Микола закохувався і черпав у коханні наснагу. І однією з найбільш яскравих захоплень його молодості була миколаївчанка. У 1970 р. поет (навіть таємно від неї) відвідав Миколаїв, щоб відчути атмосферу маленького містечка, у якому жила його тодішня муза. Про цей факт розповів професор Леонтій Войтович, який тоді теж був студентом і захоплювався поезією Холодного. «Із усього того, що ми тоді читали, вона (ця поезія) сприймалася як щось сильніше навіть від Симоненка, – пригадує Леонтій Вікторович. – Це була шокуюча поезія, яка вбивала своєю сміливістю. А як інакше назвати оте: «чужинська мова в душу нам плює»? І це тоді, коли у вузах (і в політехніці) викладали виключно російською, а на лекціях з наукового комунізму говорили, що у найближчі 20 років усі мови Радянського Союзу зіллються в одну (і всі добре усвідомлювали, що ця одна буде російською)».

Як же миколаївчани знайомилися із поезією Миколи Холодного? Тоді він саме закінчив Одеський університет, жив у Львові, працював над дисертацією із психолінгвістики «Народ крізь призму мови» і був членом редколегії нецензурованого часопису «Скриня», який видавав львівський самвидав. Його товариш Володимир Лучук (1934-1992, теж поет-шістдесятник) очолював відділ рукописів академічної бібліотеки імені В.Стефаника і був миколаївським зятем: його дружина поетеса Оксана Сенатович (1941-1997) часто навідувалася у Миколаїв до свого батька Павла Сенатовича (1914-1978), учителя вечірньої школи, котрий жив на нинішній вулиці І.Франка (навпроти вулиці С.Чешека – на фото), де тоді мешкав і його приятель Атанасій Білик. На Чешека (тоді Чапаєва) жив інший миколаївський інтелігент – учитель математики і дослідник історії Мирослав Усцький (1919-1996). Утрьох вони часто засиджувалися за шахами допізна, іноді й до ранку, то в одного, то в іншого, а найчастіше у Мирослава Усцького. Учасників таких посиденьок миколаївчани називали диваками. Проте шахові баталії були лише своєрідним прикриттям. Насправді ж, обов’язковим «меню» цих зустрічей були новинки літератури, історичних досліджень, часопис «Наше слово» освітньо-культурного товариства у Польщі, нелегальні видання «самвидаву». Окрім трійці диваків, на квартирі в Усцьких збиралися студенти – приятелі їхнього сина Івана (нині провідний вчений у галузі охорони лісів, завідувач лабораторії Харківського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації НАН України), які теж робили рукописний альманах «Футур» (1967-1970) із крамольним для тих часів епіграфом «Futurum incertum est», тобто «Майбутнє невизначене є».

«Тоді, – продовжує Леонтій Войтович, – майбутнє було чітко визначене – комунізм – і звертати з нього «на манівці» було доволі небезпечно. Але це була молодість, і ніхто не хотів боятися… В альманасі не прослідковувалося жодної крамоли: були літературні ігри в буріме, добротна європейська поезія, серед якої багато хто услід за Степаном Добушовським віддавав перевагу російським поетам срібного віку і добротній літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть, були вірші під псевдонімами самих альманахівців, серед яких до кращих належали поезії Івана Усцького. До речі, його твір «Мій Миколаїв, тихий, мокрий, сонний» донині залишається кращою поезією про наше містечко».

У компанії альманахівців був і математик Лев Величко, через якого приходили видання справжнього самвидаву. А Леонтій Войтович неодноразово брав у Павла Сенатовича уже згаданий самвидавський часопис «Скриня», у якому друкувався, серед інших, і Микола Холодний.

Якось восени у суботу ввечері, коли студенти після тижневої розлуки зустрічалися у рідному містечку, Войтович навідався до Усцьких. Спілкувався з Іваном в одній кімнаті, а так звані диваки із головою сім’ї – в іншій. «Мене покликав Павло Сенатович, – розповів Леонтій Войтович, – і запитав, чи не хочу познайомитися із самим Холодним. Я загорівся. Він запропонував піти до себе додому… Побачивши обпалене обличчя, я спочатку злякався. Оговтавшись, ми почали спілкуватися про поезію. Він тоді був під сильним враженням від Івана Франка. Прочитав дві поезії. Я попросив дозволу записати. Ці тексти (читайте поряд – А.М.) збереглися і відрізняються від уже опублікованого». Після творчої бесіди поета і студента Сенатович звернувся до Войтовича: «Микола приїхав подихати повітрям Миколаєва. Ти проведеш його?». Для юнака таке прохання тоді було за щастя. Накрапав дощ, під ногами було болото. Але ні Войтович, ні Холодний цього не помічали і прогулювалися мокрими вуличками містечка далеко за північ: студент політехніки був захоплений знайомством, а поет, як виявилося, – закоханий у «неї» миколаївчанку. Так, зрілий Микола тоді зізнався юному Левкові (так друзі називають Войтовича), що кохає одну миколаївчанку, звичайно, не називаючи імені своєї музи. «Стоячи на пагорбі, де нині пам’ятник Незалежності, – згадує Леонтій Вікторович, – Холодний захоплено декламував: «Я живу на хуторі кохання, /йдуть воли до мене нудьгувати./ Радіолу слухають до рання, /А тоді не хочуть уставати…». Далі я призабув: тоді ми більше захоплювалися його патріотичними віршами. Але пам’ятаю, що лірична героїня була яблунею, і завершення: «Ой, мабуть, у неї будуть муки:/ діти, потім розставання. /Схопить тоді голову у руки /той, хто жив на хуторі кохання». Крім цього, поет скаржився, що йому не щастить із дівчатами: «Як тільки якусь зустріну, у неї одразу починаються неприємності. Я мічений і небезпечний». Читав тоді Холодний уривки й інших поезій. Щось іще говорив про дволикого Януса…».

У 1970-му Леонтій Войтович так і не здогадався, хто є та, котра заполонила душу поета і заради котрої він інкогніто приїжджав у провінційне містечко. Чи впізнає себе героїня публікації? Можливо, й у неї є мало- чи зовсім невідомі рядки поезій, відомості про Миколу Холодного. Адже про нього і досі розповідають різні речі, але повне видання його творів, як і неупереджене дослідження життя і творчості ще чекають свого часу. А час береже таємницю його миколаївського кохання.

Гаряча натура

Декілька штрихів до портрету поета. Його віршам притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Відомий правозахисник і колишній політв’язень Василь Овсієнко згадував, що коли поступив 1967 року до Київського університету, то вірші Миколи Холодного цитувалися як молитви. За словами Володимира Панченка, конкурувати з ним у самвидаві міг хіба що Василь Симоненко. А В’ячеслав Чорновіл на сторінках «Українського вісника» (Париж-Балтимор, 1971) констатував: «Симоненко поряд із Холодним, – найпопулярніший поет українського самвидаву». Але Симоненко давно визнаний, а Холодний іще не «прописаний»у літературному процесі. Не вдаватимуся у детальні подробиці трагічної біографії Миколи Холодного, а вкажу лише незліченні досі факти його переслідувань і цькувань. 1955 рік: виключили із Краснопільської школи за спробу завести вуса; через вірш «Бригадир-нероба» у районній газеті під псевдонімом М.Петренко, вимушений тікати із села у Миргород. 1962-й: перша збірка «Червоний сон» знята із плану Держлітвидаву. 1964-й: за читання авторського вірша «300-ліття возз’єднання України з Росією» на урочистостях до Дня філолога погрожують виключенням з Київського університету. 1965-й: після критичного виступу 5 грудня на обговоренні роману професора Арсена Іщука «Вербівчани» 6 грудня виключили з комсомолу і 5 курсу університету. 1966-й: за читання віршів «Монолог Франка» і «Собаки» біля пам’ятника І.Франкові у день 50-річчя його смерті 25 травня разом з іншими заарештований на 15 діб, а після звільнення витворений із Києва (у червні-жовтні – сторож радгоспного саду у селі на Яготинщині, де займається перекладацькою діяльністю). 1967-й: 9 березня за прилюдне читання своїх віршів звільнений із посади інструктора-методиста Добровеличківського будинку культури на Кіровоградщині, а у липні за появу віршів у журналі «Дукля» (Словаччина) – із Самгородської школи на Сквирщині. 1968-й: з тематичного плану видавництва «Радянський письменник» знято збірку «Електростанція життя»; за появу у листопаді-грудні віршів у газеті «Свобода» (ЗША) та альманасі «Північне сяйво» (Канада) викинули із черги житлового кооперативу «Слово» Спілки письменників, звільнили з роботи у Козинецькій школі. 1970-й: звільнений з роботи з Микулинської школи на Бородянщині. 1972-й: через арешти шістдесятників 14 січня звертається до Мао Цзедуна із проханням надати політичний притулок; 20 лютого заарештований за «антирадянську агітацію і пропаганду» (ст.62,ч.1, головне звинувачення – за збірку «Крик з могили»), опісля зазнав шантажу психіатричною експертизою, відтак 6 липня звільнений із слідчого ізолятора (5 липня припинено кримінальну справу); під час обшуку в М.Осадчого конфіскована дисертація Холодного із психолінгвістики «Народ крізь призму мови». 1973-й: викликаний як свідок у справах І.Світличного та З.Антонюка (1972-й). 1974-й: на районній ідеологічній нараді розгромлена «Студія Устима Кармалюка» («СУКА»), яку створив, учителюючи у Вінниці, разом із місцевими літераторами, відтак почалися арешти і необґрунтовані звільнення з роботи. 1976-й: у листопаді звільнений із посади завідувача відділу краєзнавчого музею на Чернігівщині, опісля працював у школах, звідки теж неодноразово звільняли. 1982-й: звинуватили у знищенні статуетки Леніна, портрета Брежнєва і рушника «300 років України з Росією» і на 10 діб запроторили до Чернігівської обласної психлікарні; робота у школі супроводжувалася численними доносами, викликами у КДБ, заборонами і звинуваченнями у націоналізмі. 1984-й: за поїздку на похорон матері директор школи записав прогул, відтак 17 квітня Холодний звернувся до Президента ЗША Рональда Рейгана із проханням про еміграцію і, як наслідок, – районний кагебіст виніс попередження, а Козелецький райнарсуд – ухвалу про заборону виїзду за межі міста Остера; чергове звільнення з роботи. 1986-й: через заборону виїзду Холодний змушений залишатися у зоні радіоактивного забруднення, у яку потрапив Остер після катастрофи на Чорнобильській АЕС. 1987-й: ініціював побудову церкви у рідному селі. 1989-й: створив в Остері осередок Народного руху України, підняв над міськрадою жовто-блакитний прапор; створив у Козельці районне літоб’єднання імені репресованого письменника Василя Нефеліна. 1991-й: попри реабілітацію, намагання відновитися на роботі у школі і повернутися до Києва – марні. 2006-й: Холодного закатовано до смерті у власному помешканні в Остері (двері у його квартирі через деякий час зламала міліція за заявою сусідів), слідство не велося, офіційний висновок – традиційний – «помер від серцевої недостатності»; точна дата смерті поета невідома, але перед тим, як із ним розправилися, він виступав у пресі проти місцевого начальства, звертався до центральних органів із заявами, звинувачуючи районну владу у злочинній діяльності.

Попри усе це, Микола Холодний залишив значний слід в українській літературі: найвідоміші збірки «Крик з могили», «Сутеніє в душі» (Париж), «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим), «Дорога до матері», «Усмішка Джоконди» та інші; написав спогади про А.Горську, В.Некрасова, В.Стуса та інших, низку передмов; лауреат літературно-мистецьких премій ім.В.Нефеліна, В.Сосюри, «Благовіст», Почесної премії Ватикану, академік Бу-Ба-Бу. Чотири рази його творчість висували на здобуття Шевченківської премії…

А тепер – тексти віршів Холодного, записані Леонтієм Войтовичем. Вони і досі не втратили актуальності.

Монолог Франка

В багно звірми затоптана калина

чужинська мова в душу нам плює.

Та ще не вмерла мертва Україна,

народ в народі знову повстає!

Народу шлях показують суди,

недармо звуться ті суди народні.

І садить він на Півночах сади,

і добува метали благородні.

І вчать його майори філософії

і підривають йому береги.

І навкруги усе вже пересохло,

але не все ще всохло навкруги!

Нас і виховують, нас і приховують,

не вислуховують, так підслуховують.

Серед зими, народе, й серед літа

Стоїть в снігах надій твоїх Говерла.

Хоч ти розлився на півсвіта

та рабська падає орбіта…

І ще не вмерла!

Товаришам із тюрми

Стоять хрести на демократах,

що впали в жовтні, на зорі.

В тюрьмі Лук’янівській на чатах

стоять сини-богатирі.

Колись тюрьму цю Катерина

заклала тута знаком “Є”.

В тюрьмі сиділа Україна,

минуле кленучи своє.

З лиця землі зітерті ниці

царі, вожді, секретарі.

Та не зітертий знак цариці

на українському чолі.

Й не вірить, чуючи “вперьод”,

ніхто в обіцяне добро.

Творець історії народ

до ранку грає в доміно.

На волі ті, чий фах – карати,

на наше слово полювать.

А те, що треба б поливати, –

мерщій з корінням виривать.

Щоб зникли ми, як ліс в Карпатах,

як позникали кобзарі.

Стоять хрести на демократах.

Кроти ховаються в норі.

Підготувала

Анна Микитин.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz