Остання депортація

0
227

60 років минає у ці осінні дні від часу, коли останній ешелон з родинами етнічних українців, які споконвіку проживали на теренах Західної Бойківщини, прямував на схід в тодішні Сталінську, Миколаївську, Одеську та Херсонську області, куди впродовж червня-жовтня 1951 року уже були примусово виселені жителі 45 сіл цього мальовничого куточка Карпатських Бескидів, а саме: з 38 сіл Нижньо-Устріцького району, 4 – Хирівського, 2 – Стрілківського (колишньої Дрогобицької області).

Це діялося відповідно до сумнозвісного Договору, укладеного між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 року №121 про обмін ділянками державних територій. Таку офіційну назву отримала остання депортація українців з Польщі у ланцюгу трьох попередніх: 1944-1946 років, коли здійснювався між СРСР та РП так званий “обмін населенням”; 1947 року – операція “Вісла”; 1948 року, коли було проведено демаркацію кордонів.

У першій статті вищеназваного Договору йшлося: „Союз Радянських Соціалістичних Республік поступається в порядку взаємного обміну Польській Республіці ділянкою державної території в Дрогобицькій області загальним розміром 480 квадратних кілометрів, з включенням цієї ділянки до складу державної території Польської Республіки із відповідними змінами існуючого кордону (відповідно) карті масштабу 1:50 000”. Друга стаття вказувала: “В свою чергу Польська Республіка поступається в порядку взаємного обміну СРСР ділянкою державної території в Люблінському воєводстві загальним розміром 480 квадратних кілометрів із включенням цієї ділянки до складу державної території СРСР і з відповідними змінами існуючого кордону між СРСР і Польщею, відповідно доданого опису кордону і карті масштабу 1:50 000”. Опис лінії державного кордону на ділянках територій, котрі підлягали обміну, містився у додатку до 1 та 2 статті Договору.

Спланована депортаційна акція 1951 року враховувала інтереси совєтського тоталітарного режиму. Долі ж більш як 32 тисяч українців, виселених з прабатьківських земель, були жорстоко понівечені, а майже півстолітня правда про ці події офіційно замовчувалася. Лише на початку 90-х років минулого століття, уже в незалежній Україні активізувалася діяльність очевидців тих подій, доля яких пов’язана з примусовим виселенням з території повоєнної Польщі. Створені суспільно-культурні товариства “Надсяння”, “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина”, які зорганізувалися в Об’єднання депортованих українців “Закерзоння “(голова В.Середа), направили свої зусилля на дослідження депортаційних подій другої половини 40-х- початку 50-х років минулого століття та збереження історичної правди про них. Згодом до справи долучилися депортовані у 1951 році українці, які проживають після виселення на Львівщині у Миколаївському, Жидачівському, Городоцькому, Самбірському, Дрогобицькому районах, в Новому Роздолі та Трускавці, об’єднавшись в 1999 році в суспільно-культурне товариство “Устрики” (голова В.Козоглодюк). У Червонограді створено осередок суспільно-культурного товариства “Надсяння”(очолював його до 2010 р. нині покійний М.Дацько), а також активісти-переселенці з Долини та Надвірної на Івано-Франківщині, де з 2002 року започаткувало свою діяльність товариство “Бойківщина” (голова правління Д.Петречко).

Особливу активність виявили колишні переселенці з Нижньо-Устрицького району у 2001 р., організувавши заходи до 50-річчя примусового виселення, серед яких – відроджена “Бойківська ватра” в Устриках Долішніх, яка запалюється наприкінці серпня і щорічно збирає у Карпатських Бескидах вигнанців цього краю та членів їхніх родин.

За останні 10 років переселенська тематика відобразилася у багатьох дослідженнях. Є книга спогадів “Лодина” Василя Моця. Відомі також праці київської журналістки Наталі Кляшторної, зокрема, книга “Акція-51. Останні свідки” (2006 р.), яка базується на свідченнях очевидців останнього виселення, архівних матеріалах, газетних публікаціях. А як продовження хроніки виселення українців з західних етнічних земель у степи півдня України – видання “Акція-51. Книга пам’яті” (2009 р.). Директор Державного архіву Одеської області Іван Ніточно присвятив примусово переселеним краянам дві свої книги: “Маринове” (2008 р.) та “Остання депортація” (2011 р.). Дворічним автора з батьками виселили з с.Устянове Нижньо-Устрицького району у с.Маринове Березівського району на Одещині. Долі примусово виселених українців з села Чорна Нижньо-Устрицького району розкриває Дарія Петречко у книзі “Втрачені українські села. Чорна” (2010 р.).

2011-й – багатий на події, приурочені 60-річчю примусового виселення. Так, у травні у с.Маринове на Одещині колишні мешканці с.Устянове, зорганізовані місцевим уродженцем Іваном Ніточком, встановили пам’ятний знак (на знімку – 2 стор.), на якому з південного боку викарбувано: “Встановлено в пам’ять примусово переселених у 1951 році українців з території Польщі, с. Устянове Нижньо-Устрицького району”, а з північного – 159 прізвищ глав переселених сімей. Основна ж споруда збудована із 159 гранітних брил, які підтверджують міцність сімей, і розміщена на символічному залізничному полотні, де поверненню на захід перешкоджає тупик .

У липні з ініціативи Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” та суспільно-культурного товариства “Устрики” у Львові відбулася науково-практична конференція, де змістовні доповіді мали відомі дослідники теми депортації українців В.Середа, Н.Кляшторна, В.Козоглодюк, Д.Петречко, В.Моцьо, М.Омельчук. Особливо захопив учасників конференції виступ кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії Чорноморського державного університету ім.Петра Могили Тетяни Пронь, яка нині є одним із провідних науковців, що досліджують тему примусового виселення етнічних українців з територій, на яких вони століттями проживали.

27-28 серпня багаточисельна делегація уродженців устрицької землі та їхніх нащадків із Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Миколаївщини, Одещини прибула в Устрики Долішні, де взяла участь у спільній молитві в устрицькій греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Тут правили місцевий парох о.Роман Кілик та о.Христофор Блажеєвський з Команчі. Пізніше запалала чергова Бойківська ватра, як символ єднання тих, чия доля пов’язана з переселенням.

На початку жовтня у рамках відзначення 60-річчя примусового переселення представники Миколаївського району взяли участь у Х Міжрегіональному фестивалі-конкурсі “Пісні незабутого краю”, який проводиться щорічно у Городку з метою виявлення і підтримки талановитих виконавців, популяризації, пошуку і відродження творів українського музичного мистецтва “Закерзоння”. Серед дипломантів конкурсу – Народний фолькльорний ансамбль “Берездівчанка” (на знімку), у виконанні якого прозвучали автентичні пісні, записані в с.Брилинцях, що поблизу Перемишля, звідки виселена значна частина теперішніх жителів Берездівців.

15 жовтня в с.Червонознам’янка Іванівського району (Одещина) відбулася зустріч переселенців та встановлено пам’ятний знак з нагоди роковин останнього переселення. Відповідні вечори пам’яті пройдуть ще на Стрийщині і Сокальщині. Саме на звільнену поляками територію новоутвореного Забузького (нині у складі Сокальського) району були виселені останнім одинадцятим ешелоном родини залізничників від станції Коростенко – рідного села профессора-філософа Олексія Юристовського, який одним із перших підготував серію статей “Ланка депортаційного ланцюга”.

Аналізуючи ці події, приходять на згадку слова ровесниці останьої депортації Лілії Онишко-Хмельовської:

“Життя країни – це історія,

Її кордони – то вже географія,

Коли міняється країни територія,

Міняється в людини біографія”.

Пам’ятаймо про події переселення, відкриваймо сторінки пережитого, бережімо нашу історію!

Віктор Козоглодюк.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz