Розмова з ліквідатором

0
130

Іван Конвіцький, який нині живе у Березині, був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС: він працював там у травні-червні 1987 року.

– Пане Іване, кажуть, що у Чорнобиль забирали так, що ніхто й не відав, куди їде. А як було із Вами?

– Я тоді працював на «Сигналі» у Новому Роздолі. Прийшла повістка із військкомату. Сказали, що на офіцерські збори. Через день після медкомісії у Львові нам вручили квитки на поїзд і відправили на Коростень. Вже тоді ми почали здогадуватися, куди їдемо, а особливо після того, як один із «партизанів» (лікар за фахом) впав на коліна і прохав, щоб його не брали. А куди – ми не знали і не могли запитати: в армії зайві запитання недоречні. У Коростені нас переодягли і відправили у частину, яка дислокувалася у селі Нова Радча Народицького району (за 60 кілометрів від ЧАЕС). Усе було дуже засекречено. Власне, мої домашні дізналися про те, де був, десь через рік, коли в гості зайшов товариш і обмовився про участь у ліквідації.

– Які завдання ставилися перед Вами?

– Я був командиром взводу поливальних машин. Мили дороги, щоб запобігти розповсюдженню радіоактивного пилу. Але це виконували після основних робіт. А вони проходили на самій Чорнобильській станції, де ми займалися дезактивацією (роботами для зменшення радіаційного фону) даху третього енергоблоку і так званої сім тисяч першої кімнати, яка була розміщена під відомою вентиляційною трубою (діаметром 8 метрів і висотою 72 метри). До речі, утилізація труби і нині, коли споруджують нове накриття, є проблемою, бо за існуючими нормами радіаційної безпеки працювати там не можна (розглядалися різні варіанти, навіть і вивезення у космос, бо на Землі нема місця для неї). А тоді це були найбільш небезпечні ділянки, бо від часу аварії там ніхто ще не працював. Мені довелося першим іти у ту вентиляційну кімнату разом із майором і дозиметристом. Пригадую, дозиметр зашкалив до межі, а на підлозі був більш як двосантиметровий шар пилу. Його ми знімали ганчірками так, як протирають пилюку вдома. Ось тільки ці ганчірки бажано було тримати подалі від себе. На ЧАЕС у мене було 26 виїздів (це багато – А.М.). За один виїзд платили тижневу зарплату. А робота у тій кімнаті тривала лише 30 секунд. На даху працювали спочатку по дві хвилини (бо за менший час просто не встигав нічого зробити), а потім по п’ятнадцять. Спочатку все скидали у розвал зруйнованого четвертого енергоблоку, згодом пакували у мішки, далі – у контейнери, кран вантажив їх на обшиті свинцем КРАЗи, які у супроводі кількох машин ДАІ вивозили відходи на місце захоронення, так званий могильник. Усе робилося бігом. А потім по дві години відмивалися у душі. Після миття нас перевіряли: якщо надто «фонило», то знову відправляли у душ і так бувало по декілька разів. Практично щоразу видавали новий комплект одягу, включаючи нові чоботи, бо після півхвилинної роботи вони вже становили серйозну небезпеку. Тож вивозили щодня гори одягу і взуття на «могильники». Коли рівень випромінювання дещо знизився, одяг брали на дезактивацію. Стаж зараховувався у трикратному розмірі. У радянський час стільки грошей просто так не платили… А сьогодні пенсії законної годі добитися. Уже 7 місяців триває її призначення для мене. На запити від військкомату і Пенсійного фонду Центральний Київський архів Міноборони не дає відповіді уже майже півроку, хоча звідти, за нормою, мали б відповісти за місяць.

– Чим іще запам’ятався Вам Чорнобиль?

– Знаєте, там було пекло. Масу народу звезли. Був повний безлад. Організації роботи – жодної. Часто люди стояли, нічого не роблячи, а опромінення отримували. Хоча тоді уже було набагато більше порядку, ніж на початках. Принаймні, побут уже був налагоджений. Добре годували, бо дуже важливо було, як організм відновлюється від потужних ударів радіації. А ось лікарі часто-густо боялися до нас підступити… Пригадую двох 25-річних капітанів-саперів Сашка і Павла, які прямо з Афганістану потрапили у Чорнобиль. Перші рази вони ходили на роботи. А коли набрали дозволену дозу, а їх знову відправляли на дезактивацію, то зранку на розводі один із них запротестував. Таких молодих було там чимало. Хоча казали, що беруть лише тих, кому за 35 років. Мені тоді, до речі, теж було лише 27.

– Чи позначився Чорнобиль на Вашому здоров’ї?

– Невдовзі після повернення додому лежав з півроку у медінституті, бо сильно опухли й потріскали руки, обличчя. Лікарі не вказували, що то променева хвороба. Писали, що алергія. Але, слава Богу, якось вихрапався із їхньою поміччю. Видно, так мені судилося – перемогти у двобої із тим «невидимим ворогом».

Розмовляла

Анна Микитин.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz