Скільки коштує життя

0
102

Для багатьох Італія – країна інвестицій та останньої надії. Надії на краще життя – як не для себе, то бодай для близьких, які залишилися вдома. Тільки вже вдома вони не потрібні ні своїй країні, ні своїм дітям.

Під час перебування в Італії на фестивалі народної творчості «Vivas World» довелося поспілкуватися із нашими заробітчанами. Якщо простіше: побачила «кухню з середини». Я вдячна долі, що близькі мені люди мали змогу не покидати країни для заробітку. Я – студентка, і чесно кажучи, матеріальних проблем ще не надто відчуваю, хоча розумію, що не все можна собі дозволити з фінансової точки зору. Тому моя оцінка об’єктивною бути не може. Радше суб’єктивною, побудованою на емоціях. Те, що довелося побачити і почути, змінило погляд на життя та додало до відпустки присмаку гіркоти.

«В Італії я вже 16 років. Вдома працювала аспірантом хімічного факультету Львівського університету. Коли важко захворів син, постала потреба в грошах на операцію. Я чи не першою поїхала в Італію, – говорить пані Сніжана, якій 50 років. – Спочатку було дуже важко. Нічого не розуміла! Мовний бар’єр та постійне хвилювання за сина! Першими днями ночувала на вулиці. Мене обікрали, залишивши в кишені 2 євро. Була у відчаї і вже хотіла покінчити життя самогубством, коли зустріла співвітчизницю. Вона допомогла знайти оплачуване заняття. Перша моя робота полягала в догляді за 80-літнім дідом, який «давав жару» всім хто в нього працював. Терпіла. Плакала ночами в туалеті, бо спала в кімнатці під дахом, звідки все було добре чути дідові. В мене летіли столові прибори, кілька разів отримала по спині, бо погано протерла підлогу (так йому, сліпому 80-літньому дідові в інвалідному візку, бачилося!). І отак – три роки. Коли дід помер, я вже встигла вивчити мову і знайшла кращу роботу. Але почуття ганчірки і другорядного сорту було і буде завжди, яка би не була робота».

Слухала цю жінку з відчуттям гніту, сорому. Вдивлялася в її зелені, наповнені смутком та акторською грою для рідних ( «Коли телефоную до сина, ніколи не говорю йому, як мені важко. Він не знає правди. І нехай! Лише би в нього було все добре.»). Вона боїться повертатися додому. Знає, що хіміки державі не потрібні, а для сина мама – гаманець. І щоб не розчаровуватися, краще залишитися «ганчіркою» в Італії, ніж «цілковитим нулем» на Батьківщині.

Пані Сніжана розповідала багато історій, своїх і почутих від таких як вона. Не думайте, що в будинках з мармуровими сходами господарі, в яких за обіднім столом золоті виделки, не збоченці! «Повірте, коли ми переступаємо поріг нового будинку, ризикуємо життям! Адже хтозна, що це за люди, як вони ставитимуться. Я знала таку дівчину з Тернополя. Двадцятисемирічну Олю вдома чекала донечка. Приваблива молода жінка зі знанням англійської мови достатньо швидко знайшла роботу. Це був палац! Ми всі їй заздрили, бо зарплата за прибирання будинку була великою. Але стали помічати, що вона стає якоюсь заляканою. За місяць роботи з веселої дівчини залишилася тільки постать. За два місяці її тіло знайшли на узбіччі дороги.»

Ви скажете , що таке трапляється дуже рідко, що це поодинокі випадки. Але ніхто від такого не застрахований. І навряд чи всі захочуть розказувати правду про заробітки. А, може, я помиляюся, і нашим заробітчанам добре в Італії, Португалії, Чехії… І вже не важливо, яка в них освіта, хто вони за фахом. І вже давно ніхто не звертає уваги на те, ким вони працюють в цих процвітаючих країнах. Головне – ціна! А хто знає, скільки коштує материнська любов? Хто скаже, яка вартість зламаної долі? А може, ви вирахуєте в монетах розбиті сім’ї? Що не кажіть, але ті, хто їде за кордон, починають все спочатку, щоб стати «ганчіркою». А скільки коштує життя «ганчірки»? І де каса, в якій приймають такі гроші?

Марія Шиманська

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz