Спогад. Навмисне знищення

0
345

Отець Петро Кордуба до 1914 року був парохом у Великій Волі Миколаївського району. А потім – у селі Містках на Пустомитівщині, де й застала його депортація. Про ту страшну темну ніч виселення та життя на чужині згадує донька священика Марія КОРДУБА-РАЙКОВСЬКА:

-Я виросла у великій сім’ї: у батьків було сім синів і чотири доньки. Та у вересні 1939 року, із приходом Красної Армії, вдома залишилося тільки двоє дітей: я, Марія, 1920 р.н., та брат Іван, 1924 р.н. На приходстві зробили медпункт, а нам залишили дві кімнати. Час був тривожний, непевний. У грудні 1940 р. у Львові заарештовано чоловіка сестри Ярослави – Петра Кристиняка, слід якого пропав, а через день – мого брата Івана, восьмикласника, якого замучили в тюрмі на Лонцького. У боротьбі за волю України загинули п’ять моїх братів.

У глуху ніч 21 травня 1941-ого року нашу сім’ю вивезли. Виконавців того „государственного плану” було кільканадцять озброєних автоматами солдатів на чолі з командиром, який весь час кричав і матюкався. А нас, жертв, – троє. Мама часто хворіла, тож одразу знепритомніла. Поки я метушилася біля мами, батькові в натільній білизні з піднятими руками наказали стати в куті біля печі. Я допомогла мамі зібратися. А батько одягався під наглядом двох вояків. Я подала реверенду, але „доблесний” офіцер аж гаркнув від люті. Батько таки заложив обойчик… Під конвоєм із трьома клунками речей ми вийшли з хати. Знесилену їмость Софію солдати кинули на підводу. Не знали мої батьки, що вже ніколи не повернуться.У товарних вагонах для худоби зі станції Наварія ешелон із нами на великій швидкості (йому дали „зелене світло”) їхав до Львова. А гурти людей на узбіччях кричали „Слава Україні!” і прощально махали нам руками. Наступний поїзд їхав на Схід так скоро, неначе втікав, як злодій із награбованим.

Десь за годину люди зрозуміли і ввійшли всвоє становище… Священики відправляли молебень. Один раз на день поїзд зупинявся, два вояки роздавали баланду (пшоняну каша) і кип’яток. Коли проминули Урал (Челябінськ), зрозуміли: попереду Сибір. І ось поїзд зупинився, у вагон застрибнув солдат (один), голосно й поспішно зачитав „вирок трибуналу” – ми виселені „пожизненно” в райони Красноярського краю. Плакали всі. У Красноярськ приїхали в „Зелену Суботу”. Конвой припровадив нас до високого паркану якогось складу. Надвечір на честь Зелених Свят молодь замаїла зеленими галузками нашу ізгоївську зупинку.

У День Зіслання Святого Духа щільним колом лицем на схід люди оточили священиків, які відправили Службу Божу. Отець Кордуба не втримався і виголосив коротку проповідь, яку розпочав словами „Возвеличить душа моя Господа”. Через декілька днів конвой відпровадив нас у порт над Єнісеєм. Пароплав плив на північ. І хоча по радіо 22.06.1941 р. оголосили війну, він не змінив курсу… Нас привезли у посьолок Гриву. Раз на десять днів мельдувалися в комендатурі в сусідньому посьолку Фомка. Батька призначили сторожем теплиці, а мене – різноробочою. Мама хворіла. Важко було із їжею, ми голодували. Незабаром отець Кордуба порозумівся із засудженими та деякими сибіряками і почав виконувати священичі обов’язки. Навчав молитов, хрестив дітей, сповідав – переважно вночі, законспіровано. Але таємне стало явним. І батька викликали до комендатури. На крик: „Яке ти маєм право хрестити дітей?!” батько відповів: „Я – священик!”. За це позбувся роботи в теплиці. Йому наказали чистити туалети, але наші люди робили це самі. Мамі відмовили в ліках. А мене перевели на роботу далеко за посьолок на лісосплав або в тайгу. Попри ці репресії, хворий батько продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки.

Його енергію 5 березня 1944 року зломила смерть 63-річної їмості. Вона назавжди залишилася в Сибіру. (До речі, наша мама була родичкою матері Уляни Кравченко – Марії Лопушанської.) А, тим часом, тільки-но похорон віддалився від бараку, молода німкеня, чоловік якої „воював” у робочому батальйоні Красної Армії, без пояснень витіснила батька з речами із нашої кімнатки в коридор і занесла туди свої речі, завела своїх дітей. Нас прихистили сусіди. А потім ми одержали місце в загальній кімнаті, де жили чотири сім’ї. Батько зовсім знемічнів, осліп.

Коли у 1944-ому оголосили, що Сибір можуть покинути депортовані поляки (а ми, українці, були громадянами Польщі), нам видали вільні паспорти. Але вже дуже хворий батько вирішив не їхати. Коли у серпні посеред ночі зненацька загудів корабель, у бараку почався гамір. Ми ж сиділи на причі, наче від’їзд нас не стосувався. Раптом батько сказав: „Що ж, їдемо…” Його на ношах винесли до візка юнаки. Наприкінці серпня ми прибули в Красноярськ. Але батько не дочекався поїзда в Україну… Вранці 8 вересня 1944 року він помер. При великім здвизі народу похований на цвинтарі ст. Єнісей під Красноярськом. Коли Україна стала незалежною, ми поїхали на могилу свого батька – отця Петра Кордуби. Та знайти її не змогли… Так ні з чим і повернулися додому.

…Учасниця тієї похоронної процесії Стефанія Корда-Бринь, яка проживає у Розвадові, у розмові із завідувачем народного музею Миколи Устияновича та Уляни Кравченко в Миколаєві Марією Ганич пригадує важливий момент цієї події – реакцію місцевих жителів Красноярського краю на звістку про померлого. Коли дізналися, що в останню дорогу проводжають священика, вони схвильовано попросили дозволу доторкнутися до його труни: „Вы же святца хороните! Разрешите приложится!”

Підготувала Леся Бардак.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz