Стежками Диких Горган

0
559
Стежками Диких Горган

Моє знайомство з Карпатами розпочалось у стінах туристичного гуртка Миколаївського району БДЮТ, а власне, з освоєння функціональності туристичного наплічника для мандрівок горами. Микола Гнатів, керівник туристичного гуртка і керманич місцевого осередку станиці Миколаїв Національної скаутської організації України, показував та розказував мені і ще трьом своїм тринадцятирічним вихованцям: Василю Кобрину, Олександру Городілову та Василю Сидораку, як правильно та компактно розмістити у наплічнику каремат, спальний мішок, особисті речі, їжу та інші пожитки. Я і подумати не могла, що наплічник місткістю 55 літрів практично зростеться з моєю спиною за чотири дні мандрування важкодоступними, дикими, але неймовірно видовищними північними Горганами.

Наша метушня в Будинку дитячої та юнацької творчості була недовгою. Ми поспішали на зустріч шостому учаснику нашої групи. Ним виявився підприємець Іван Максимович. Коротке знайомство і ось, ми вже в автівці, лавіруючи між машинами, мчали дорогою на Стрий, щоб дістатися с. Бубнища Болехівського району, що на Франківщині – місця старту нашої чотириденної вилазки горами.

Варто зазначити, що наш похід коригувався з Всеукраїнськими змаганнями з пішого мандрівництва. Цей захід регулярно проводять пластуни за підтримки Федерації спортивного туризму України та республіканського центру туризму та екскурсій учнівської молоді. Цьогоріч це були XVВсеукраїнські змагання з пішохідного мандрівництва «Стежками героїв», приурочене 100-річчю УСС. І хоча ми офіційно не були учасниками перегонів, але намагались триматися маршруту змагання та витримувати темп і час.

Невеликі організаційні збори капітанів команд на березі річки Сукіль в околицях села Бубнище, інструкції організаторів та представників МЧС, благословення священика і команди готові до перегонів. А щоб підбадьорити себе перед важким переходом, додавши собі снаги, заповзяття та рішучості кращий засіб, як спів національного гімну України та гімну даного заходу пластунів, у виконанні понад двохсот учасників, годі і придумати! Та ось старт оголошено і…почались пригоди.

Пологий підйом селом Поляниця підвів нас до підніжжя гори Томнатик. Мушу зауважити, що прикрий випадок зранив Івану Максимовичу обидві п’яти. Не маю уяви, як він спромігся ходити таким важким маршрутом всі чотири дні, несучи наплічник місткістю 80 літрів при зранених ногах. Про себе я називала його Іван Сила. Ми зупинились, щоб наповнити груди повітрям і почали сходження.

Кажуть, що горами ходять, а я тепер доповню від себе – а також і плентаються. Гора Томнатик невисока, майже кілометр. Та Боже ти мій, яка ж бо вона стрімка, обривиста, майже вертикальна – думала я заливаючись потом у сто перший раз. А вже за деякий час я картала саму себе задаючись питанням: якого біса я подалась у цю вилазку? Руки стали важкими наче ковші, в яких плавиться чавун. Серце дико гупало у самій горлянці, готове вискочити з грудей, а до вершини ще так далеко. В якусь мить я навіть хотіла розвернутись і піти у зворотному напрямку. Та глянула на трьох підлітків, які випереджали мене метрів на сто зі своїми важкими наплічниками, подивилась на Івана Максимовича, що йшов по переду із зраненими ногами, і стало якось не по собі. Сходження тривало. Мені здалося минула вічність, а вершини і близько не видно. За спиною вантаж, ноги тремтять від напруги, емоційний фон зашкалює і раптом я чую «іди повільніше, збав темп, ти швидко йдеш». Переді мною постав Микола Гнатів, який спустився підтримати та підбадьорити мене. Еге ж! Куди вже швидше, подумала я. З таким темпом як у мене можна змагатись лише з равликом і то не факт, що я його випереджу! А втім, слова ініціатора нашого походу мене дещо заспокоїли і втихомирившись зсередини мені стало легше іти.

Неймовірно, але я взяла свою першу вершину. Попередній мій рекорд – четвертий поверх мого помешкання. Радість маленької перемоги була накрита хвилею цунамі захвату від споглядання неймовірної картини величі та мальовничості карпатських Горган. Тепер я розумію слова пісні В. Висоцького «Краще гір бувають лише гори, де ще ніхто не бував».

Гора Томнатик була першим контрольним пунктом для учасників змагань і для нашої команди. Короткий привал і ми продовжили свій маршрут. Взяття наступного контрольного пункту далось нам і ще складніше. Ми заблукали. Блукали ми довго, то падаючи хребтом вниз, то підіймаючись вгору між густими заростями молодняка смерек, ялин та чагарників. Як з’ясувалось ми були не єдині у своїх поневіряннях. Намотуючи кілометри нам зустрілась одна з команд, що теж погрузла в цих хащах. Спільні зусилля коригування маршруту і ось ми вже на полонині поблизу села Лужки. Та поки ми до неї вийшли почало сутеніти. То ж ми розкинули намети, розвели багаття і запах смачної вечері, приготованої на відкритому вогні, залоскотав нам усім ніздрі. Тепер я знаю, що жодна вишукана страва з ресторану не витримує змагання з простою кашею звареною на кришталево чистій воді карпатських джерел.

Вечір сповнився вологістю та запахами сосен у перемішку з п’янкими ароматами трав полонини. Десь там далеко внизу, мерехтіло світло електричних ламп, а тут, у горах, нам світив місяць та зорі. Десь там, у селищі Лужки, люди грілись біля електрокамінів, а нас на верхів’ї м’яко огортало тепло багаття. Ми гомоніли, сміялись, згадуючи кумедні моменти прожитого дня, розповідали свої маленькі історії і були просто щасливими, попри пройдені виснажливі 16 кілометрів гірським шпилями. Бо щастя можна відчути лише тоді, коли тобі є з ким його розділити. І це був саме той момент. Водночас дивний і глибоко зворушуючий.

Ранок наступного дня розбудив нас співом птахів. Сніданок і бойова сотня «Бродяги», як ми себе назвали, знову на ногах. Старт другого дня розпочався біля підніжжя гори Яворина. Стежки на вершину нам не вдалось відшукати відразу, то ж вирішили іти пробоєм. На цей раз, ми всі, у буквальному сенсі дряпались на вершину. Ми гадали, що це вчора було складно. Наївні! Вчора був легкий перекус, така собі невеличка розминочка. Попри всю крутизну та важкість маршруту через непролазні хащі ми таки дістались хребта і навіть вийшли на маркіровану стежину. До обіду ми дістались наступного контрольного пункту Криївки Роберта, що знаходиться в урочищі Розтоки (біля села Липа), Долинський район, Івано-Франківська обл.

Саме тут, розповідав по дорозі нам Микола Гнатів, 1 листопада 1946 року, в цій криївці героїчно загинув 27-річний провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник на псевдо “Роберт”. Разом із ним полягли від куль “енкаведистів” його дружина Антоніна на псевдо “Таня”, син Роман та семеро бойових побратимів. Майже тиждень спецгрупа, 100 бійців і командирів внутрішніх військ МВС кілька днів безуспішно нишпорили лісом у пошуках схрону, але знайти їхній бункер було вкрай важко. Він був так надійно замаскований, що всі зусилля виявилися марними. Та випав невеликий сніг, який над криївкою почав танути швидше ніж довкола через тепло, і місце схову повстанців було виявлене.

За 1,5 км від бункера, в урочищі Глибокому облаштовано цвинтар Слави. Тут, у спільній могилі, поховані повстанці командно-інструкторського складу школи, що діяла в цих краях у 1944 р., і командиром якої був Поль-Польовий. Ці дві точки були обов’язковими у нашомумаршруті.

Та попереду ще далекий шлях до фінішного етапу нашого походу – озера Синевір. То ж ми не довго відпочивали і спустившись в урочище Глибоке дістались річки Мізунки. Тепер наш шлях пролягав вздовж її берегів: кам’янистих, завалених гігантськими деревами, які ускладнювали наш рух. Крім того, час від часу, потрібно було переходити з одного берега на інший, перестрибуючи з каміння на каміння. Мушу сказати, що це доволі складно, враховуючи вантаж за спиною, фізичну втому та під час слизькі каміння.

Ось за такими крутими віражами нас наздогнав обід. Вирішено зробити привал. Черговий марш-кидок, минаючи Солотвино, до лісової ділянки «Мельдунок», де ми згодом і заночували, був звивистим, місцями болотяним та все ж не такий стрімкий як на Яворині. Та перед цим ми вкотре впустили собі дозу адреналіну. Перейти в брід гірську, з шаленою течією річку Мізунку – це не хлюпання в сільському потічку. Так що стрибки на каменях це ніщо у порівнянні з крижаною гірською водою, що тисячами голок пронизують твоє тіло з кожним кроком, та течією, що спінюючись від нестримності, загрожує щомиті забрати тебе з собою. Ось це справжній світ пригод та гострих відчуттів! Ось це момент справжнього прояву сміливості та відваги! І цю точку нами пройдено, яка вклалась у маршрут 19 кілометрів другого дня переходу.

Тієї ночі, ми спали, як кажуть в народі, «без задніх ніг». Третій день маршруту був для нас найдовшим – 27 кілометрів. То ж вранці підйом, наплічники за спину і в мокрих кросівках, які не встигли просохнути від вчорашнього купання у річці Мізунці, усі дружно почимчикували лісовими масивами спершу в околиці села Сенечів, потім у бік Вишкова, щоб звідти дістатись перевалу Вишківського, гори Горган Вишківський та омріяного озера Синевір.

Описувати мальовничість краєвидів, якими ми мандрували не вистачить й усіх шпальт газети «Громада». Передати фарби та відтінки природи, не зможе жодна світлина, і не відтворить жодне відео. Це світ абсолютної гармонії, вишуканості, чистоти та цілковитої узгодженості. Це світ де замість надокучливого «треба» присутня інша константа «скористайся». У цьому краї тебе не займає почуття провини через недостатню кількість часу та засобів, щоб вижити. І навіть хвороби, які дошкуляють тобі у світі цивілізованому, відступають у царині природи Карпат.

Шкода, що більшість з нас, увесь свій час проживають в ілюзорному світі штучних цяцьок, нав’язаних рекламою цивілізації. Прикро, що більшість з нас, так і ніколи не ковтне і краплі чистої води, що джерелом б’є з під землі, замінюючи її справжній смак всілякими концентратами. Жаль, що для більшості з нас, справжня свіжість повітря підмінюється різноманітними аерозолями, а справжнє життя, сповнене пригод та романтики віртуальним світом комп’ютерних ігор чи фільмів.

Та я рада, що мене запросили долучитись до цієї вилазки в дикі, фантастичні, місцями містичні, сповнені пригод та екстріму північні Горгани українських Карпат. Бодай на короткий час, та все ж вдалося нам розірвати шаблон стереотипного життя. За себе можу сказати однозначно, на пожовтілих сторінках моєї пам’яті ці дні завжди будуть вимальовуватись особливими спогадами. Так само, як і останній бар’єр та можливо один з найекстремальніших – сходження крутим обривом Вишківського Горгану.

Підійшовши впритул майже вертикального спуску я жахнулась. Це не реально, але, те що всі члени команди спустились свідчило про зворотнє. Перший крок вниз і нога плавно почала з‘їзджати обривом. Ще один крок, і швидкості з якою я дістанусь підніжжя гори позаздрить Шумахер, але непереливки буде мені. Зі страху я вхопилась за якусь гіляку і зависла у незрозумілій позі між вершиною та підніжжям. Довго я б так звісно не протрималась, то ж слухаючи чітких вказівок від своїх побратимів, я таки безпечно дібралась рівної поверхні. Вже пізно ввечері ми дістались кімнат туристичної бази «Синевірська», що розташовується поблизу омріяного озера і замертво попадали спати.

Ранок четвертого дня ми таки зустрічали на озері Синевір. Фінішну лінію ми переступили. Час вертатись до дому…

Автобус пригальмовуючи плавно спускався Міжгірським перевалом у напрямку міста Долина, що на Франківщині. За вікном минали гірські вершини, гострі як копиця сіна, а позаду залишились стежки, протоптані миколаївськими героями… Емоції ще не виразні, але вже зріли, формуючи основу відчуття внутрішнього задоволення від пережитого. Думки, як сполохані дикі коні, гасали одна перед одною у пошуку впорядкованого шляху побудови нових цінностей. Почуття загострені, як фізичні так і духовні, тремтіли від вражень та пригод…

Кажуть, що людей, які ходять в гори важко зрозуміти, так само і тих, хто там не бував. Гори – це відчуття свободи, звершень, можливість бути справжнім. Вони дають зрозуміти, що можна здолати те, що виглядає непереборним, можна підкорити те, що виглядає недосяжним. І тепер мені стало байдуже чи витримаю я до кінця і досягну поставленої мети, але мені не все одно, що я зрозумію, і що я відчую коли зі всіх сил буду прямувати до своєї цілі.

Наприкінці, хочу висловити ще раз щиру подяку пану Миколі Гнатіву, керівникові туристичного гуртка Миколаївського району БДЮТ за організацію неймовірної подорожі Карпатами та смачні страви, приготовлені його руками. Також щира подяка пану Івану Максимовичу, за витривалість та лицарство. І особлива подяка Василю Кобрину, Олександру Городілову та Василю Сидораку за те, що стали прикладом та стимулом для мене. Миколаївці повинні пишатися цими юнаками! Бо вони є взірцем підростаючого покоління справжніх, відважних, підприємливих, заповзятих молодих людей, які ніколи не зрадять.

Ірина Телька

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz