Три добра отця Юліана Юрика. Спогади – Дроговиж та округа

0
277

Старожили Дроговижа Софія Синишин, Парасковія Заріцька, Катерина Одноріг згадують, що, окрім духовної науки, отець Юліан Юрик «брав» парафіян власним прикладом. Був роботящою людиною: закочував рукави і трудився на спорудженні «Просвіти», як усі, ще й в каменоломні. На думку робітників, фізична праця була йому не під силу, та отець першим брався навантажувати чи вивантажувати камінь, що був основним будівельним матеріалом.

Клуб, як осередок і скарб культурної спадщини, про який дбав священик, став у селі, насправді другим місійним центром після церкви. Знаємо, що настоятель разів із п’ять їздив у Жидачів оформляти документи на його будівництво. За конструктивним рішенням споруду запланували трифункційною: молочарня, магазин продовольчих та промислових товарів, читальня з актовим залом та сценою. Згодом, як розповідає Катерина Одноріг, тут дітей вчили співати, декламувати вірші, танцювати, а взимку обов’язково ставили вертеп та вистави. Концертну програму допомагали готувати Григорій Підцерковний, Михайло Пристай та вчителька Марія Бокало.

У своїх спогадах тернопільчанка Наталія Задорожна пише, що настоятель парохії Юліан Юрик народився 19 серпня 1899 р. в Стільську Жидачівського повіту Львівського воєводства. У 1929 р. одержав священицькі свячення і був призначений співробітником у свого батька Олександра в Дроговижі. У 1925 р. одружився. Шлюб дав о. Будка. Був адміністратором церкви в Красові. А в 1933 р. призначений настоятелем парафії в село Кип’ячку Тернопільської області, в 1944 р. – парохом у місто Скалат. У 1946 р. перейшов у греко-католицьке підпілля, в якому перебував до смерті (21 січня 1980 року).

…Отцю Юліану Юрику Бог дав три речі, що не покидали його аж до смерті: добру волю, добру вдачу і добру християнську мораль.

Із дослідження Любомири Джуджук

«Остання св. Літургія отця Юліана у Храмі Преображення Господнього чорного дня 1946-го…

Богослужіння віщувало щось тривожне, ніби неповторне… почуття смутку передавалося мирянам. Все, що говорив, було наскрізь просякнуте його сильною вірою у правоту його слів. Мова була спокійна, неголосна, без пишних риторичних прикрас, без жестикуляцій, але вольова, логічно переконлива. Ми слухали отця і відчували, що промовляє до нас віруюча людина, парох у якого слова і вчинки єдині. Останні слова тремтливими устами крізь сльози передавав своїм вірним, але ні одного слова про те, що сталося. Закінчив з усміхненим обличчям та вірою, що справедливість переможе. Тоді ми ще не знали, що одним розчерком пера «вождь усіх народів» знищить УГКЦ, що страшне лихоліття спіткало нашу церкву і нас. Це рішення, не справедливе собою, заховали від нас. Зберігали у «спец- органах» за сімома замками. А наш храм був переданий РПЦ- вірній прислужниці безбожницького режиму, яка прийняла його, як їй належне. Сатанинська влада викликала о. Юліана, поставивши умови: перейти у російське православ’я або звільнити проборство. Отець вибрав останнє, що приголомшило їх. Парох належить до тих священиків, які відмовилися прийняти православ’я і перейшов у підпілля. Він створив у місті катакомбну УГКЦ.

Забудьмо! Ні, нам не можна цього забувати, як і не можна забувати о. Юліана, який страждав, терпів, молився разом з нами у підпіллі понад три десятиліття, аж до кінця свого земного життя.

Але церква випробування витерпіла! Вона вижила за щільно завішеними вікнами помешкання, відправляв службу Божу о. Юліан. Крім цього, у цій маленькій хатині по вулиці Шашкевича, 17, він час від часу збирав молодь і проповідував Слово Боже. Організувала нас у школі дочка о. Юліана Тетяна. Хоч ми вчилися у радянській школі та більшовицька мораль не вкоренилася у наших серцях.

… Відправа проходила під великим страхом. Здавалося, що ось-ось нагрянуть кадебісти. В цій маленькій хатині (16 кв.м.), де у кухні тулилося десятеро діточок отця з важкохворим сином, ми зносили свої молитви до всевишнього про Його допомогу. Треба було бачити ті материнські очі, повні доброти, жалю і любові за своїх дітей, які щоденно благали у Господа, щоб нести свій хрест.

Нас, дітей тяжкого повоєння, більше гнітила атмосфера страху, яка нагніталася щоденними арештами і вивезенням краян на Сибір, країни Північного Далекого Сходу, Колиму. А скільки бруду виливалося щодень на нашу церкву!

Отець Юліан не зрадив своєї священної присяги, залишився вірним Богові і своїй греко-католицькій церкві. Він, як душпастир, був для нас прикладом цілковитої присяги і жертовності. Постійно вірив у те, що все зміниться на краще, чим потішав свою родину, а також і нас, про що свідчать його слова: «Так як є кінець, так теж є кінець терпінням».

Родина не була заможною, зате Господь дав йому інше багатство – десятеро дітей. Не дивлячись на те, що о. Юліана сім’я жила у тяжкій матеріальній скруті і без даху над головою, ніхто з родини ніколи не дорікав йому за твердість переконань, навпаки, вірили, що він чинить гідно і молились, щоб Всевишній допоміг вистояти.

Він був скелею віри, що своїм прикладом витривалості заохочував вірних до стійкості. Новітнім зразком до такої стійкості є поведінка о. Юрика. Його служіння вірі батьків було важке і відповідальне. Він цього не боявся. Адже у всіх добрих ділах сприяв Господь Бог.

Це був мужній приклад самозречення в ім’я своєї віри, в ім’я правди і справедливості. І почалася напруга, зневага, паплюження, переслідування, нагляд, виклики у відповідні органи, обшуки за церковними речами. Знайшли, забрали… Але потайки отець приймав у себе гнаних, скривджених, переслідуваних. Для отця це була просто людська порядність. Ми цінили його жертву в ім’я істини Бога. Ми цінили непохитність його принципів – в горезвісну комуністичну епоху. Цей правдолюб обрав дорогу правди, проти сили – дорогу поразок.

Праведника паплюжили – це вічна істина землі!І найбільше бичувань падало саме на нього. Він живив наші душі словом Божим, які так засохли за час панування войовничого атеїзму. А любові до Бога, ближнього, батька, матері були присвячені багато бесід. Він був для нас взірцем високої культури, доброти і мужності, лікував наші скалічені серця від комуністичного виховання. І ми приходили до цієї хатини, неначе припадали спраглі до криниці, щоб напитися чистої джерельної води добра і справедливості.

Отець Юліан нас сповідав, уділяв святе Причастя, вінчав, хрестив дітей не тільки скалатчан, але і навколишніх сіл.

Хрестили своїх дітей в отця партійні працівники, службовці. І хоч як не шаленіли кадебісти і їхні прислужники, російське православ’я не прижилося.

Бо були істинні сповідники українського греко-католицизму, які, незважаючи на фізичні та духовні репресії, не могли і не хотіли зрадити присязі. Їх сотні і сотні, але потрібно згадати пароха нашої церкви о. Юліана, який немало настраждався за віру.

В час панування комуністичного режиму християн переслідували, особливо під час релігійних свят. Влада вибирала форми масових кампаній проти віруючих. Так на Великдень, Різдво та інші свята влаштовували робочі дні, коли вони припадали на календарні вихідні. Студентам і школярам організовували недільники, різні екскурсії.

Перед Різдвяними святами в райкоми викликали директорів шкіл і попереджували: «Якщо хоч один учень піде до церкви – директор позбудеться посади».

На Різдво та Великдень райкоми партії відряджали до церкви комуністів-активістів для того, щоб слідкувати, хто з комуністів, учителів, керівних працівників, взагалі працівників розумової праці прийде до церкви на свято. Патрульну службу біля церкви несли ще й кадебісти. Якщо який-небудь комуніст був коло церкви із власної ініціативи, він позбувався партквитка й роботи.

Почався повний занепад, нищення батьківських традицій, обряду, мови, культури.

За час панування у Скалаті РПЦ працювало шість священиків цієї церкви. Всі вони були підпорядковані органам КДБ. Додаю цитату доповідного відділу пропаганди ЦК КПРС: «Доручити раді у справах релігії при Раді Міністрів СРСР, спільно із КДБ підготувати пропозиції по впорядкуванню, підготовки духовенства». Отже, кадри духовенства РПЦ готували спільно з КДБ.

На «новоспечену» парафію після горезвісного собору 1946 р. направляють священика, який зрадив віру батьків, а прийняв російське православ’я – отця Маковея. Про його антикатолицьку діяльність в часи підпілля нашої церкви, в період нашої незалежності неодноразово йшли передачі по обласному тернопільському радіо.

Мріяв о. Юліан про українську греко-католицьку церкву на волі, але не судилося. Свою земну мандрівку отець закінчив у січні 1980 р. Бог покликав його до себе. Це був священик, якого так гідно поховали, бо інші священики загинули в тюрмах, казематах, чи на далекому засланні. Отець Юліан був бадьорого духу, повний надій і довір’я до Божого Провидіння. Завжди скромний, глибоко покірний, побожний, усе прощав, жив тільки для Бога і ближніх. На його похорон прийшло багато людей, щоб віддати останню прислугу великому страдникові, зійшлося багато священиків, які перебували у підпіллі. І поховали гідного священика – подвижника і патріота. Він не відрікся свого обов’язку, даного йому Богом і до кінця днів своїх здійснював заповіт апостола Павла – «Буду всім для всіх!».

І було на похороні мудре полум’яне слово, з якого ми черпали сили до навернення і знаходили вірний дороговказ в житті багатьох зранених сердець. А хто може перерахувати нас, які просвітилися через о. Юліана у святому Хрещенні, чи віднайти втрачену Благодать Божу у святій Сповіді. Один тільки Господь знає, скільком змученим старістю і хворобами парафіянам отець приніс радість зустрічі з Христом у св. Причасті. Він завжди був готовий прийти, щоб послужити людям. До кінця своїх днів залишався добрим пастирем. Прощаючись з о. Юліаном, ми просили небесного Отця, щоб щедро нагородив за вірну службу, прийнявши його душу до осель праведних.

Мовчазний голос його могили – для нас могутній клич до постійної вірності тим ідеалам, за які він так мужньо й незламно терпів і помер.

О. Юліана знали, поважали й любили миряни нашої парафії. А сьогодні він увійшов у наші серця, увійшов, щоб навіки залишитися в них своєю любов’ю до матері-церкви й України.

Поступімо по-християнськи. Помолімося. Поклонімося Його світлій пам’яті. Нехай наша пам’ять буде скромним вінком на могилу сина церкви, який несхибно йшов у вирі тяжких часів її підпілля.

Із високого неба дивиться о. Юліан, як відродилася Христова церква. Радіймо і молімося!

Що сприяло збереженню серед мирян віри в Господа Бога і Греко-Католицького обряду? Сприяло те, що УГКЦ діяла в підпіллі. Наш обряд у народі не переривався, був традиційним. Ним користувалися у підпіллі, як ми вже згадували, учителі, партійні працівники, студенти, учні шкіл, жителі міста, навколишніх сіл, у тюрмах, на засланні. Переслідувана і гнана, все ж вистояла у нерівній боротьбі з безбожницькою державою.

Історія виправдала жертовну вірність, християнський спосіб життя наших предків. УГКЦ завжди користувалася високим авторитетом, стояла і стоїть на позиції української державності».

Підготував В.Маруняк.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz