УКРАЇНОЦИД: історична правда проти політичного крутійства

0
289

Правдива українська історія – це звинувальний вирок українофобам різних мастей в усі часи, а водночас застереження для байдужих обивателів, які живуть лише сьогодні і не задумуються над тим, що буде завтра. Українська історія без фальші подібна до зарядженої гармати, яку наші предки спрямовують з минулого на україноненависників майбутнього. Одвічні вороги України зі шкіри лізуть, щоб приховати злочини своїх співвітчизників перед нашою людністю, перефарбувати злочини на доброчини, а зрадників показати як героїв. Інакше кажучи, нинішні україноненависники різних мастей, як і їхні попередники послідовні в прагненні продовжувати україноцид, що охоплює лінгвоцид, етноцид і геноцид українського народу, або, інакше кажучи, народовбивство українців. Саме тому вони намагаються позбавити нинішнє покоління нашої людності можливості вивчати правдиву національну історію.

Найбільше до перекручень української історії вдаються спадкоємці московських імперіалістів у червоній оболонці, до яких належать відверті російські націоналісти (чи навіть нацисти) і так звані «інтернаціоналісти» або малороси. Своє україноненависництво вони приховують під прапором боротьби проти «фашизму», звісно, українського, бо в їхньому таборі завжди були тільки «інтернаціоналісти», як за попереднього режиму називали більшовицьких асиміляторів. Причина очевидна: злочини московських і малоросійських «антифашистів» на наших землях найтяжчі за багатотисячну історію і підлягають правовій оцінці як геноцид українців. Звідси – крутійство тих, які під національним прапором надалі знищують українство.

Наша біда в тому, що при владі після проголошення незалежності України залишилися спадкоємці більшовицьких українофобів. Отож, вони звели абсолютну більшість української людності до жалюгідного існування, а звідси – посилена еміграція українців у пошуках кращої долі і зворотний процес – імміграція на нашу землю чужинців з Російської Федерації та інших держав Азії і навіть Африки. Висновок однозначний: під знак питання поставлене майбутнє України, існування українства як національної спільноти на етнічних землях.

У наші дні спостерігається своєрідна реанімація більшовицьких фальшивок в галузі історії. З особливою агресивністю поводиться посадовець у фотелі міністра освіти й науки, який за настановами московських імперіалістів, чекістських і клерикальних, уже три роки намагається повернути українців до печерного рівня мислення. Його політику без жодних застережень можна схарактеризувати як лінгвоцид і етноцид українців у нинішніх несприятливих для нації умовах, коли при владі після реваншу опинилися найцинічніші українофоби, які ще кілька років тому були громадянами сусідньої держави або походять, як правило, з певного регіону, в якому упродовж цілих десятиліть культивували відразу до всього українського.

Українським національним інтересам антиукраїнське керівництво міністерства освіти і науки протиставляє «інтернаціоналізм» московсько-більшовицького витвору, який наш вчений Іван Дзюба прирівняв до русифікації, чи, використовуючи чіткішу термінологію, до змосковщення нашого народу.

Перше місце серед перекручень нашого минулого посідає Великий Голодомор 1932-1933 років як кульмінація геноциду (народовбивства) українців за всі часи вітчизняної історії. У цьому нема нічого дивного ні випадкового. Ідеологи нинішнього державного керівництва ще в минулому десятилітті заявили про мету спадкоємців трухлявої імперії, яка померла природною смертю, спричиненою старечими недугами, а не якимись зовнішніми чинниками, як теревенять московські реваншисти.

Сімдесятирічна більшовицька політика ксенофобії, лінгвоциду, етноциду і геноциду обернулася посиленням національно-визвольної боротьби поневолених народів, а серед них і українців. Пригадаймо, як один із доморощених апологетів імперського реваншу на збіговиську в прикордонному донецькому місті десять років тому горланив: «Вставай, страна огромная!» Яку «страну огромную» мав на увазі цей українофоб, нема жодного сумніву: вже мова совєтської пісні воєнного часу дає однозначну відповідь. Зрештою, присутність на цьому антиукраїнському шабаші мера столиці колишньої імперії лише підтверджує антиукраїнську суть самого збору нечестивих. Як знаємо, згодом цей мер покинув «дорогую столицу», побоюючись можливої відповідальності за свої службові злочини. Маленький штрих, але багатомовний!

Проте ініціатори антидержавного збіговиська не відповіли перед законом, що дало їм змогу реваншу, скориставшись сварнею і безпорадністю «помаранчевих» супротивників. Про якесь справдовування вчорашніх владців не може бути мови. Їхня вина за антиукраїнський реванш очевидна: втрачений найоптимальніший шанс для національного державотворення.
Цинічна українофобія згаданого посадовця на посаді міністра освіти й науки проявилася вже з перших днів його перебування при кермі. Він вирішив взяти також особистий реванш за те, що патріотичні сили не мирилися з його агресивністю й надмірними зазіханнями, починаючи із середини дев’яностих років. Навіть колишній керманич держави був змушений усунути від влади свого «сірого кардинала»: тоді ще мала вплив громадська думка — тепер становище змінилося, бо нинішня олігархія не звертає жодної уваги на громадськість. Вона діє за словами відомого поета: «Нам своє робить!».
Чого хотіти, коли чинний президент заявив на міжнародній арені про свою незгоду з тактуванням Великого Голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу? Факт безпрецедентний! Чи можна уявити, щоб керівник держави Ізраїль заперечив голокост євреїв? Яка була б реакція єврейського народу в світі! Чи залишився б надалі такий посадовець у своєму фотелі?
Парадокс у тому, що з антиукраїнською заявою виступив гарант дотримання Конституції України. Таким чином він зневажив Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року, цебто підконституційний акт. У статті першій цього Закону зазначено: «Голодомор 1932-1933 років є геноцидом українського народу». А його стаття друга встановлює: «Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним». Зіставлення цих двох статей не допускає двозначності: визнання голодомору при одночасному запереченні його суті як геноциду українського народу, або народовбивства українців.
Проте саме така двозначність пронизує Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» від 19 серпня 2013 року(www.president.gov.ua/documents/15962.html). Цікаво, що цей акт підписаний в двадцять другу річницю державного перевороту в Москві, коли найреакційніші сили КПСС проявили потугу до реваншу після краху так званої «перебудови». Збіг? Нема сумніву! Питання в іншому: чи випадковий?
Про геноцид українського народу в указі жодної згадки, що, безумовно, суперечить Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року, а також оцінці трагедії нашого народу за кордоном. Як відомо, ще 22 листопада 2003 року в Парижі відбувся колоквіум «Український голод: геноцид у пошуках визнання». Французький вчений Ален Безансон у праці «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» (К.: ПУЛЬСАРИ, 2007.—136 с.) наголосив: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду – другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський». До речі, названа праця вийшла в українському перекладі ще за шість років до указу чинного президента. Закордонний дослідник Великого голодомору 1932-1933 років в Україні зазначив: «Хоча, пояснюючи причину цієї катастрофи, треба віддати належне знеособлюючій природі соціалізму, засліпленню утопією, бездушному автоматизмові божевільного планування та бюрократичному теророві, у ній знайшло своє втілення свідоме політичне рішення Сталіна та його посіпак: розгромити політичне селянство, розгромити Україну як національну єдність. Нищення селянства супроводжувалося повним оновленням керівного апарату і «деукраїнізацією» України. Саме в цьому сенсі є законні підстави говорити про геноцид».
В Україні видано ґрунтовні праці, які не залишають сумніву, що Великий Голодомор 1932-1933 років на наших землях був геноцидом українського народу. Назву, принаймні, книгу «Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали», яку ще в минулому десятилітті видала Києво-Могилянська академія. Центр досліджень визвольного руху видав у Львові анотований довідник «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні за документами ГДА СБУ»(2010 р)…

…Не лише причини виникнення, соціальні та морально-психологічні наслідки Великого Голодомору 1932-1933 років в Україні, а й міжнародні аспекти цієї найбільшої глобальної катастрофи дослідили автори навчального посібника «Голодомор 1932-1933 років в Україні», який вийшов торік у Львові за редакцією професора Степана Костя.

Отож, вітчизняні дослідники проявляли і проявляють постійний інтерес до великої трагедії нашого народу. У цьому плані доводиться засумніватися в доцільності положення Указу, що вимагає «забезпечити за участю Національної академії наук України підготовку та реалізацію програми досліджень теми голодоморів першої половини ХХ століття в Україні (Голодомору 1932-1933 років в Україні, голодоморів 1921-1922 років та 1946-1947 років в Україні)». По-перше, його декларативність цілком очевидна, адже нічого не сказано про джерела фінансування цих досліджень. Хіба керманич держави не знає того, що працівники багатьох академічних установ переведені на неповний робочий тиждень, цебто не отримують повністю належної їм платні? По-друге, ще в Законі від 28 листопада 2006 року було передбачено, що «держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України» (www.president.gov.ua/documents/5280/html). Отож, логічно виникає запитання: навіщо в президентському указі повторювати положення чинного закону в обскубаній редакції? Невже кожен новий керманич нашої держави буде творити власне законодавство, відкидаючи попередні набутки?

Водночас впадає у вічі інше: указ не називає організаторів названих голодоморів, а ними були московські більшовики та їхні безпосередні виконавці в Україні. Посилаючи Павла Постишева в Україну, диктатор Сталін глумливо наставляв: «Ти, Пашо, призначений нами туди в ролі ГЛАВГОЛА (головнокомандувача голоду) і цією зброєю зробиш більше, ніж Семен (Будьонний) кількома кінними арміями. Стасік (Косіор) трохи розгубився, а в тебе рука залізна, на тих слизняків (Чубаря, Петровського) не звертай уваги». Мабуть, після таких слів «батька усіх народів» очільник незалежної України не мав би підстав побоюватись, що чекістське керівництво сусідньої держави пред’явить якісь претензії щодо конкретних організаторів голодомору?

Чи варто сумніватися у тому, що Великий Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українців, який організувала більшовицька Москва? Сталін послав для керівництва голодомором московського душогуба, бо не довіряв своїм місцевим ставленикам Косіору, Чубарю, Петровському та іншим.

Про Великий Голодомор 1932-1933 років як геноцид українського народу ще 1963 р. писав у діаспорі історик українського права Василь Гришко, характеризуючи його як «штучний голод», «народовбивчий замір». Вчений вживав термін «народовбивство» як синонім «геноциду». До речі, В.Гришко зауважив: «… Постишев у ролі намісника Москви в Україні з’явився в січні 1933 р., коли вже лютував штучний голод, одначе він був справжнім «начальником голоду» і фізичним уособленням антиукраїнської суті цього московського злочину. Справа в тому, що готувати голод Кремль міг і за допомогою українських комуністів, засліплених вірою в доктрину «класової боротьби» й «інтернаціоналізму», але довершити свій народовбивчий замір він міг тільки неукраїнськими руками. Навіть українські комуністи, за планом Москви, призначалися на знищення, якщо вони були ще українцями». На підтвердження такого висновку доцільно згадати трагедію українських націонал-комуністів Миколи Скрипника й Миколи Хвильового, які наклали на себе руки перед реальною загрозою неминучого знищення чекістськими опричниками.

Вже такі факти та їхні оцінки переконують, що Великий Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу. Проте тубільний історик (а за посадою один з керівників академічного інституту) намагається поставити під сумнів геноцид українців, підмінити його геноцидом селян, заявляє, що від голоду страждали всі народи Совєтського Союзу. А ще цей українофоб із науковим титулом вдається до інших спекуляцій, принижуючи наслідки цієї катастрофи для української нації. Як і двадцять років тому він пробує переконати, що український народ втратив у 1932-1933 рр. 3 млн. 531 тис. осіб…

Такий показник, на думку дослідників, ґрунтується на сфальсифікованих матеріалах офіційної совєтської статистики, а тодішній владі доводилося приховувати злочини!

Зрозуміло, кількість жертв української людності від Великого Голодомору 1932-1933 років значно більша. Згаданий французький вчений Ален Безансон зазначає, що довідкова електронна служба «Minіtel» на його батьківщині ще у 80-і – 90-і роки називала, за словами дослідника, «5-6 млн. жертв 1933 року» серед нашого народу. В. Лобко наголошує на 7 млн.200 тис. жертв. Приблизно до такого висновку про кількість жертв ( 7 млн. 125 тис.850 осіб) схиляється економіст і історик П.Василевський.

Сучасний історик Михайло Пасічник зауважив: «Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що невідома. Різні дослідники називають різні дані. Міжнародна наукова конференція, яка відбулася ще в 1990 р., дійшла висновку – 9 млн. смертей». Аналогічно стверджує історик Віктор Король: «Вважають, що точні цифри втрат від голоду ніколи не будуть відомі. Це також і тому, що не враховані люди, які зуміли виїхати з голодних сіл і померли в місті. Селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені на голодну смерть. Їх трупи регулярно збирали на вулицях і ховали в братських могилах на цвинтарях або складали в моргах лікарень для експериментів медиків».

Дехто з академічних прислужників нинішньої влади намагається перекрутити саму суть Великого Голодомору 1932-1933 років на українських землях, заявляючи, що від голоду начебто постраждали всі народи колишнього Совєтського Союзу. Таке твердження не відповідає дійсності, адже сусідній білоруський народ не зазнав подібного впливу голодомору, навіть навпаки: білоруських селян, як і російських, організовано перевозили в спорожнілі українські села, що підтверджують документи центральних партійних органів. Ось лише деякі з них. 22 жовтня 1933 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило постанову про переселення колгоспників до України з російських регіонів та Білорусі. Вже 16 грудня 1933 р. Всесоюзний переселенський комітет при РНК СССР звітував про переселення колгоспників із Білоруської ССР до Одеської області. У протоколі засідання цього Всесоюзного переселенського комітету при РНК СССР від 19 грудня 1933 р. читаємо, що «переселение колхозников из Ивановской в Донецькую область, имеющее огромное значение для организационно-хозяйственного укрепления колхозов, выполнено полностью и в срок». На цьому ж засіданні заслухано доповідь про переселення 4500 колгоспних господарств із Білоруської ССР до Одеської області і зазначено, що на 16 грудня 1933 р. з цієї республіки переселено на Одещину вже 4655 господарств, а «работа как по вербовке, так и по формированию и отправке эшелонов проведена своевременно и бесперебойно». Як бачимо, більшовицька машина геноциду українців працювала без жодних перешкод.

Серед інших народів на теренах колишнього Совєтського Союзу від голодомору постраждав ще казахський народ. Як твердить А.Безансон, «у Казахстані, з багатьох причин, сталася катастрофа: приблизно третина населення вмерла з голоду». Ще за часів існування Совєтського Союзу казахський письменник Олжас Сулейменов писав, що від голоду померло півтора мільйона казахів. Звісно, не будемо принижувати трагедії іншого народу, але гадаю, що намагання при порівнянні втрат двох народів принижувати національну трагедію української людності аморальне.

Трагедія українського народу в тридцяті роки минулого століття змушує задуматися над наслідками його підневільного стану в умовах коли, як співали згодом у совєтському гімні, «Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь». Ось яка картина, за словами історика Віктора Короля: «Попри голодомор експорт зерна (з України.—О.Г.)зростав. Хоча кількох мільйонів тонн, вивезених за кордон, було б достатньо, щоб врятувати мільйони людських життів, зерно лежало в портах, бо не вистачало приміщень для його зберігання і кораблів для експорту за демпінговими цінами (підкреслюю. – О.Г.). Такими виявилися наслідки економічного невігластва та злочинного ставлення керівництва до долі мільйонів людей. Це був геноцид проти українського народу» (підкреслюю. – О.Г.).

Звідси – спростування ще однієї підступної спроби, яка зводиться до вихолощення суті голодомору, а саме: намагання підмінити голодомор українців голодомором селян. Насправді селян на наших землях знищували тому, що вони були українцями. Треба наголосити, що в сусідній Росії голод лютував у тих областях, які були за етнічним складом українськими. Як знаємо, московсько-більшовицька влада відірвала від суцільної української території чимало земель, що ще раз підтверджує імперіалістичну суть самого більшовизму. А з цього випливає питання про право на існування в незалежній нашій державі Комуністичної партії України, яка веде свій родовід від КП(б)У, цебто уламка злочинної більшовицької партії.

Отож, дилема «українці – селяни» штучна і не має жодних підстав для протиставлення одних іншим.

Зрештою, Великий Голодомор 1932-1933 років в Україні мав не лише репетицію 1921-1922 років, а й повторення 1946-1947 років. Як зазначалося, перший голодомор на українських землях більшовики організували ще 1921-1922 років, цебто за життя Леніна. Хоч тоді Українська ССР існувала як начебто суверенна держава, насправді вона повністю залежала від Москви, в якій перебувало більшовицьке керівництво відновлюваної під червоним прапором імперії. Хіба не фарс, коли мешканці українського села цілком серйозно «обирають» головою своєї сільської ради «вождя світового пролетаріату» Леніна, який очолює уряд сусідньої держави?

Про перший голодомор на українських землях писали західні журналісти і політики. Норвезький політик В.Квіслінг, до якого на той час не могло бути якихось претензій чи підстав для звинувачень, надрукував у бюлетені Міжнародного комітету допомоги Росії свої свідчення під назвою «Харків, 22 березня 1922 р.», в яких зазначав: «Їдучи в Україну, я поцікавився в Москві даними про становище там від добре поінформованих осіб. Вони сказали мені, що становище в Україні дуже погане, голодує близько півмільйона людей. Насправді кількість голодуючих в Україні у 6 з чимось разів більша».

Згодом він дійшов уже висновку, що в Українському Причорномор’ї голодувало 4-5 млн. осіб, а до жнив могло збільшитись до 6-7 млн. голодних людей. До речі, дитяча смертність становила 50 відсотків. Цікава думка відомого дослідника Арктики Ф.Нансена, який наголосив, що «голод в Україні викликаний скоріше політичними, а не природними причинами».

Тодішній голодомор відтворений у вітчизняній літературі, зокрема в п’єсі Миколи Куліша.

Водночас треба звернути увагу на певних відмінностях між голодом 1921-1922 рр. і 1932-1933 рр. Якщо голод 1921-1922 років був спричинений не лише соціально-політичними умовами УССР, а й неврожаєм, то Великий Голодомор 1932-1933 років зумовлений винятково політичними причинами. Окрім того, у 1921-1922 роках була організована певна допомога для постраждалих від голоду, хоч вона спрямовувалася насамперед у надволзькі райони, а через десять років про якусь допомогу голодному українському селянству не могло бути жодної мови. Однак уже під час першого голодомору проявився цинізм окупаційної більшовицької влади. В Україні допомогу постраждалим надавали переважно громадські і кооперативні організації, а більшовицька влада використовувала трагедію селянства для конфіскації церковних цінностей, цебто для боротьби проти релігії. Водночас тоді ще надходила допомога від української людності з-за Збруча, цебто Галичини й Волині, а в тридцятих роках більшовицька влада такої допомоги не допускала, зупиняючи вагони на державному кордоні.

Наслідки цього тривалого народовбивства вимагають принципового аналізу в нинішніх умовах, коли ще певна частина громадян висловлюється за підтримку участі України в Митному Союзі, що на практиці є нічим іншим, як припудреною формою «імперії зла і брехні», яка припинила своє існування в грудні 1991 року.

Нема сумніву, що Україна має розвиватися як європейська держава. Проте не варто забувати, що в нинішньому прагматичному світі західні держави на перше місце ставили і ставлять власні інтереси, а їхні слова не завжди відповідають діям. Як приклад доцільно згадати Меморандум про голод в Україні від 4 жовтня 1933 року британського дипломата сера Теренса Аллена Шоуна, який зазначав: “Ми вважаємо за свій обов’язок звернути увагу відповідальних міжнародних кіл до нагальної потреби вжити заходів щодо Совєтської України і її населення, яке страждає від голоду. На нашу думку, дії моральних і політичних сил, щоб не бути запізнілими, повинні розпочатися стосовно центрального уряду СССР негайно:

а) вимагати, чи то колективно, чи індивідуально, негайно припинити економічні й політичні заходи, які фактично ведуть до винищення українського населення, яке тепер перебуває під владою совєтського режиму;

б) зажадати від совєтського керівництва офіційного і гарантованого дозволу для іноземних місій та організацій, які захочуть допомогти голодним і хворим, прибути до СССР, привезти туди харчі та ліки і вільно там працювати;

в) поставити будь-які стосунки з урядом СССР у залежність від виконання двох зазначених вище умов й утримуватися від торгівлі із совєтським режимом доти, доки в країнах, включених до складу Совєтського Союзу, пануватиме голод».

Як діяли західні «моральні і політичні сили»? Сполучені Штати Америки у рік Великого Голодомору встановили дипломатичні відносини із сталінським СССР, а вже через рік західні держави прийняли «імперію зла і брехні» до Ліги Націй. Водночас Сталін підкупив відомих західних інтелектуалів, не тільки письменників і журналістів, а й дипломатів, які заперечували голод в Україні. Деякі з них за свої брехливі писання навіть отримали престижні премії.

Однак не будемо забувати, що на Заході про Великий Голодомор 1932-1933 років дізналися насамперед завдяки працям англійського вченого Роберта Конквеста й американського індіанця Джеймса Мейса.

Три більшовицькі голодомори на українських землях – це вершини айсбергу під назвою україноцид, але він не обмежувався ними. Згадаймо, що ще до Великого Голодомору 1932-1933 років була знищена українська національна інтелігенція та національна православна Церква, а в повоєнні роки Москва посилила асиміляцію української людності, насамперед памолоді. Після техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС кремлівські зверхники виношували плани переселити українську людність у степи Казахстану.

А скільки українців загинуло у воєнних авантюрах кремлівського керівництва! Проти афганського народу найбільше воювало юнаків з України. За що вони гинули і проливали кров?

Чи не час усвідомити, що лише національно-патріотичні сили спроможні повернути український народ, знесилений за триста п’ятдесят років «пропащого часу» (М.Драгоманов), цебто московського поневолення, до європейської цивілізації. Такий європейський вибір не має нічого спільного із пропагованим за російські гроші так званим «украинским выбором», який пробує нав’язати політичний банкрут, а за сумісництвом кум чекістського зверхника в сусідній державі?

Великий Голодомор 1932-1933 років на українських землях – іспит, якого ще не склали українці. Інакше вони не обрали б до парламенту спадкоємців тих, хто спричинився тоді до більшовицького україноциду!

Звісно, до національної трагедії призвів низький рівень затурканої в умовах царського поневолення української людності, яке хизувалося, почувши принизливі прізвиська «хахла» чи «малороса». Якби українське селянство в роки національно-визвольних змагань 1917-1921 років стало під національний прапор, а не повірило обіцянкам більшовиків про наділення землею, про голодомори не було б жодної мови. Чому поляки не повірили закликам Леніна і не підтримали червоних більшовицьких орд, а стали на захист своєї національної держави?

До голодоморів не дійшло б при умові єдності українських національно-державотворчих сил. На жаль, вони були заражені «соціалізмом» у московсько-більшовицькій інтерпретації, підпорядкувавши «інтернаціональним» (а насправді московським більшовицько-імперським) химерам українські національні інтереси.

Українці постійно страждали від побутової дріб’язковості і політичної сліпоокості, жили одним днем, забуваючи про те, що чекає завтра, як будуть жити їхні діти і внуки.

Ми не вивчили уроків минулого, не склали іспиту з національної історії, не відкинули на політичний смітник чужі фальшування нашого національного життєпису.

Проголошення незалежності України не припинило україноциду. Мусимо скласти іспит: цього вимагає майбутнє не лише України, а й української нації.

Олег Гринів,

професор, доктор філософських наук.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz