Устрики: пам’ять не гасне

0
536
Устрики

Удванадцяте запалала “Бойківська ватра” серед чудових краєвидів карпатських Бескидів, а конкретно – у місті Устриках Долішніх сусідньої Польщі. Запалювали її учасники суспільно-культурного Товариства, які проживають у Миколаєві, Жидачеві, Ходорові, Трускавці, Дрогобичі, Бориславі, Самборі, Старому Самборі, Новому Роздолі на Львівщині, а також із інших областей. Очолює Товариство Віктор Васильович Козоглодюк із Миколаєва.

У двох комфортабельних автобусах наприкінці лагідного серпня у напрямку українсько-польського кордону за покликом своїх сердець їхали люди різного віку, щоб укотре поклонитись рідній землі, з якої, немов худобу, гнали невідомо куди… Про переселення 1951 року як про трагічну сторінку історії довго замовчувалося. Мовби нічого не сталося. А насправді, як про це свідчать очевидці та їхні нащадки, відбулася подія, що зруйнувала людські долі. Рівняючи так звані кордони, тодішні керівники Польщі та Совєтського Союзу вирішили “за помахом руки” перемістити, зруйнувати, розрубати. Цю подію ми називаємо “Акцією-51”. Вона охопила не тільки Устрики Долішні, але й навколишні села: Рябе, Гошів, Ялове, Мочари, Жолобок, Журавин, Смільник, Чорна, Поляна, Бандрів, Рівня, Ясень, Хревть, Хміль та інші. Дуже багато про ці “незабутні” сторінки із життя бескидських бойків розповіла у своїх двох книжках Наталя Кляшторна. Але, як кажуть, “краще один раз побачити, ніж сто разів почути”, тому, скориставшись із запрошення, і я вирушила у цю поїздку.

Окремо розповім про діяльність Товариства «Устрики». Його ініціаторами у 1998 році були Дмитро Лишега, Богдана Чемерис (Лінг), Ірина Возна, які нав`’язали контакти з причетними до подій виселення людьми і вирішили ніколи не забувати свою маленьку Батьківщину. Керівниками в різних роках були Надія Шепарович, Леся Петрів, тепер Віктор Козоглодюк. Об’`єднавши понад 400 осіб (а кількість бажаючих постійно збільшується), вони зуміли створити суспільно-культурний осередок, девізом якого є пам`’`ять про рідну землю, шанування традицій предків, збереження живої історії. Нинішній невтомний керівник Товариства має безпосереднє відношення до подій 1951 року, адже його мама теж була депортована із устриківських земель. Мамі зараз 80 років, і вона неодноразово відвідувала свої Бескиди. Керувати такою кількістю людей із різних місць проживання, вважаю, непросто. Але Віктор Козоглодюк ніколи не нарікає, він сповнений патріотизму та енергії. Для тих, хто їхав уперше, робив короткий історичний екскурс до багатьох подій. Зокрема, про першу “Бойківську Устрицьку ватру” до 50-річчя примусового виселення етнічних українців з території колишнього Нижньо-Устрицького району тодішньої Дрогобицької області: 26-28 серпня 2001 року в Устриках Долішніх Товариство “Устрики” за сприяння активістів місцевого осередку Об’“єднання українців у Польщі Стефанії Гаврилець, Івана Федецького, Ольги Сенцьо зібрало близько 500 переселенців. Відтоді “Ватра” запалювалась як в Устриках, так і в селах Чорна, Рябе, Солина. У 2011 році вона зібрала представників переселенських родин із Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Миколаївщини (обласної) та Києва.

…Прибувши в Устрики Долішні, люди розійшлися до своїх рідних місць, до родичів, знайомих, а також на цвинтар, щоб упорядкувати могили рідних, запалити свічки. Я бачила особливо схвильовані обличчя тих, хто пам`’`ятає роки дитинства на цій землі: як пасли корови, як ходили до школи, а потім… страшне слово – виселення. Куди? Чому? Хто розпорядився? Без ніяких розмов і протестів їм давали дуже мало часу на спакування в дорогу. Я розмовляла із цими людьми. Коли вони згадували, в очах блищали сльози. Для всіх це була трагедія: для літніх, які хотіли померти у своїй стороні і бути похованими тут; для старших, які мали роботу, вели домашнє господарство, виховували дітей (а їх колись у родинах було близько 10-ти); для молодих, які мали своїх друзів, займалися улюбленими справами, вчилися жити; для дітей, які відвідували школу, бігали в ліс, ловили рибу… І все це раптово покинути, не знаючи майбутнього? Криком душі промовляють сьогодні очевидці та їхні нащадки. Бо членами Товариства “Устрики” є не тільки причетні особисто до виселення 1951 року люди, а й ті, чиї діди, бабусі, батьки, родичі були депортовані із бойківських Карпат. Ось декілька розповідей:

Катерина Дівіріч в Устриках закінчила сім класів: «Мама померла в 1944 році, а тато – перед виселенням. У нього стався крововилив. Ми, п`’`ятеро сестер і троє братів, залишилися сиротами. Двох моїх братів засудили за “ізмєну Родіни” (бо перебували в Югославії на заробітках) і вивезли у Сибір. У день виселення, 19 вересня, мені було 17 років. Їхали зі швагром, у якого вже було двоє малих дітей. У великі вагони поміщали чотири сім`’`ї, а в малі – по дві сім’“ї – дорослі, діти, речі, худоба. Сиділи і спали на клунках. На станціях вибігали із горшками за їжею, бо діти плакали, що хочуть їсти. Їхали три дні. Потім – на фірі у незнайому місцевість. Приїхавши, ходили до людей помагати збирати картоплю, щоб вижити».

Люба Лагодик: «Моя мама народилася в 1934 році, а виселяли в серпні 1951 року. Сказали забирати з собою все, що можна: худобу, птицю, і разом із людьми їх поміщали у вагони. Майже тиждень вони простояли на вокзалі. Із моєї родини їхали дід, бабця, мама, цьоця, а вуйко заховався, не бажаючи нікуди виїжджати. Цілий місяць прикордонники його шукали і, все ж таки, знайшли, подзвонили до нашого місця проживання, щоб приїхати за ним. І батько їздив за сином на кордон. Але дід мій на новому місці довго не прожив, бо, як ми вважаємо, не підходив йому сірчаний клімат. Мама ж увесь час жила спогадами про примусово покинуті землі. Навідуватися туди нам не можна було. Тільки через 49 років ми вперше поїхали в Устрики Долішні… Можна собі тільки уявити, як билося серце мами, коли ступила на рідні дороги. Я пригадую, як ми шукали свою хату і не могли знайти. Допомогла нам Ганна Лишега із Ходорова. Наша рідна дерев“’яна хата збереглася. Натомість, не всі приїжджі могли знайти і побачити свій куточок. У когось будинок зруйнувався, у когось – спалили…».

Надія Вовчук (голова Новороздільського осередку Товариства): «Мої батьки народилися 1939 року в цій місцевості, тут мали своє господарство. Звечора повідомили про виселення, а зранку відправили невідомо куди. Нічого не дозволили взяти з собою. Мені розповідали, як плакали і цілували хліб, цілували кути своєї хати. Мою родину вислали на схід України, де клімат різко відрізнявся від клімату Карпат. Що там говорити, люди важко приживалися, але мусили жити, працювати, доглядати дітей. З часом родина переїхала на західні території, щоб бути ближче до кордону, маючи надію на повернення. Але поверталися одиниці».

Микола Гаванчак: «Коли виселяли мою родину, мені було 5 років. Я запам“’ятав на все життя свою хату, подвір“’я, сусідів. Сьогодні я з дружиною вперше приїхав на ці рідні місця. Був переконаний, що побачу і впізнаю все залишене у тому самому вигляді. Але… я не застав нічого. Все зруйновано, все змінилось. Сльози самовільно заступили мої очі, тому що ніколи не доторкнуся до тих дверей, речей, які так довго живуть у моїх спогадах».

Василь Гавриляк: «Мені було 13 років. Ми жили в селі Ясень. Пам“’ятаю той день, як повантажили нас у товарняки – тато, мама і троє дітей. “На щастя”, нас не повезли на південь, де температура повітря була під 40 градусів. Мою сім“’ю висадили на станції у Розвадові, а вже звідти ми потрапили у Дроговиж. Приживатись було нелегко. Мене завжди кликали рідні місця… Ще до створення нашого Товариства “Устрики”, у 1992 році, я таки відвідав землю, де навіки залишились спочивати мої дідо, бабця, двоюрідний брат. Могили, щоправда, не збереглися (а хто мав їх доглядати?), але я щороку там».

…Увечері ми зібралися на Ватру. Запалили вогонь найстарші учасники Товариства. З нами були отець Роман Кілик, який відправляє Служби Божі українською мовою у місцевій греко-католицькій церкві, Стефанія Гаврилець, яка очолює Устриківський гурток Об“’єднання українців у Польщі, поляк пан Марек, який знімав нашу “Ватру” на камеру, щоб зранку видати готові диски бажаючим. Відкрив “Бойківську ватру-2012” Віктор Козоглодюк, трепетно подякувавши устриківській землі за те, що вивела у світ наших дідів і батьків, і за те, що маємо можливість провідувати цю навіки втрачену територію. Свої схвильовані слова про минулі події передала Лілія Онишко-Хмельовська, так вдало сформувавши їх у власні поетичні рядки. Жіночий ансамбль із Жидачева заспівав пісні, не даючи забувати, заради чого ми прибули на цю тепер польську територію. Виступили і старші учасники Товариства, і молоді, адже вони ввібрали рису незабутності свого коріння, яку свято бережуть і, я вірю, передадуть своїм дітям. Всі ділились спогадами – добрими і сумними. Ще довго над карпатськими Бескидами розвіювався дим нашої Ватри і лунали пісні, особливо запам“’яталася пісня-гімн Товариства “Устрики” із районного Миколаєва “Рідні Бескиди”, слова якої написав Віктор Козоглодюк, а музику створив Андрій Грицко.

Наступного дня, у празник Успіння Пресвятої Богородиці, ми взяли участь у Богослужінні в церкві. Опісля відбулося освячення хреста, а освячену воду люди набирали в посудини. Процесія обійшла навколо церкви, яка належить до стародавніх святинь (збудована у 1874 році), але довший час використовувалася як конюшня (!). Повністю відновлена лише у 2005 році. Отець Роман служить Господеві нашому, нашій церкві, нашому народу, як він сказав, в устриківській церкві вже третій рік. Сам народився на півночі Польщі, але батьки його, власне, були виселені з устриківських земель в 1947 році. Та, за фортуною долі, отець повернувся у рідні краї. Йому вдається підтримувати українськість в цьому куточку Середніх Бескидів. Його парафія, а це і навколишні села, налічує близько 70-ти українських родин.

Віктор Козоглодюк організував і покладення вінка на могилу українським патріотам, які загинули під час Першої Світової війни. Молитва тут підсилила наші патріотичні відчуття і відчуття любові до України. Не всі полеглі поховані в могилах, не одні кістки розвіяні по світу – про це ми мусимо пам`’ятати.

Окремою сторінкою можна відкрити історію “Солини”, куди пролягав наш кінцевий маршрут. Гігантський пречудовий ландшафт водосховища заховує в собі глибоку таємницю його створення. Це вона, “Солина”, є початком, як вважають дослідники, цих “незабутніх” подій переселення 1951 року. 50 тисяч українців назавжди втратили свою Батьківщину, ціною роз`’єднання родин, щоб створити це штучне море Солинської ГЕС, бо Сян виявився найбільш придатним для задоволення енергетичних потреб цього регіону. Пустивши близько сім сіл Бойківщини під воду, почалась найбільша будова в Польщі в післявоєнний період. Вода залила цілі гори, ліси, долини. На будівництво ГЕС пішло понад 200 тисяч тонн цементу, а площа поверхні його – 2200 га, середня глибина – 25 метрів. Безжально затоплений світ оригінальної бойківської культури нині створив найкомерційніший закуток карпатських Бескидів.

На закінчення нашого маршруту відбулось затвердження цікавої ідеї членів Товариства “Устрики” – побудувати біля греко-католицької церкви Українську світлицю. Це буде місце, куди приїжджатимуть всі бажаючі відвідати рідні землі, місце проведення зустрічей, свят, просто переночувати в час поїздок. Дружно дійшовши згоди, відклали перший внесок у будівництво. Справа не з легких. Дай їм, Боже, сил, натхнення, задумів…

А ось пісня про рідні Бескиди донині звучить у моїй свідомості:

«У людини Батьківщина є одна,

але є вона велика і мала.

Де родились, підростали, в світ пішли,

Батьківщину тут маленьку всі знайшли.

Приспів: Бескиди рідні, близькі і далекі,

Ліси, поля й старенькії хати.

Літають, як колись, до вас лелеки,

І ми повернемось іще сюди.

Роки пройшли, у скронях наших сивина,

та думка в кожного із нас живе одна:

Хоч день чи два побути разом на землі,

з якої нас колись зігнали сили злі.

Приспів.

Тож пам`’`ятаймо, що вона у нас одна,

земля устріцька рідна наша і свята,

Тут спочивають її дочки і сини,

що славу предків наших крізь віки несли».

Мирослава Олійник (Бучківська),

Новий Розділ – Устрики Долішні.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz