Відгуки про Войтовича

0
167

З Левком Войтовичем ми близько зійшлися уперше так серйозно років сорок тому. Він тоді був студентом Політехніки, а я – викладачем. Якось стояли на вулиці Стрийській у Львові і чекали попутки на Миколаїв, зналися, бо він жив на Підліссі, і я теж у п’ятдесятих роках. В очікуванні розмовилися. Дивно, але у бесіді студента і викладача технічного вузу мова зайшла не про інтеграли, не про диференціали, а про книжку Володимира Гжицького, по-моєму, «Мої побратими». Я був вражений, що студент, якому нема ще й двадцяти років, так прекрасно орієнтується у сучасній українській літературі. Щойно тоді Володимир Гжицький повернувся з таборів. Це був період відлиги. Підсівши у попутку, ми всю дорогу говорили про Гжицького і літературу. Я тоді думав, що Левко буде колись літератором. Але бачте, став істориком. Потім наші дороги розійшлися. Він поїхав за скеруванням працювати на Закарпаття. Відтак, десь через двадцять років ми знову зустрілися, коли він вирішив тут балотуватися на голову районної ради. З того часу у нас тісна співпраця. Я завжди чекав того часу, коли він напише чудовий роман. Але він написав масу прекрасних історичних речей. У нього винятково чутка пам’ять, він прекрасно може синтезувати будь-які речі, тримаючи в пам’яті безліч різних і дріб’язків, і серйозних моментів. Ми знаємо про нього, зокрема, у вашій газеті, як про історика Миколаєва. Насправді – це є серйозний історик середньовіччя не тільки Європейського, а і Близького Сходу, і значно ширше. Технічна освіта дала йому жорстко побудовану логіку, на якій доволі цікаво пише і доводить свої наукові концепції. Він керує багатьма міжнародними конференціями, зокрема, розборонює пітерців і москвичів з приводу «Слова о полку Ігоревім». Окрім того, що конструктивний, синтетичний Левко є винятково емоційним. Іноді пише до деяких моїх творів передмови, то вони настільки емоційні, що кращі, ніж мій сам твір. Про Левка можна багато говорити. Він пережив чимало, але при цьому лишився щирим. Він – один з наймолодших у нашій групі колег-підлісяків. Не знаю, як поставиться до нього місто, але ми днями збиратимемося і присвоюватимемо йому звання почесного Підлісяка.

Ярослав Гнатів.

З Леонтієм Войтовичем познайомився на перших і, поки що, єдиних дійсно демократичних прямих виборах очільника районної влади. Спочатку я здивувався, що наче б то зайда із Закарпаття (тоді я не знав, що він виходець із Миколаєва) хоче боротися тут за підтримку виборців, але ще більшим було здивування від ледь не переможного результату. Відтоді почалася довга і плідна спільна праця у районній адміністрації, а з 1996 року – у районній раді. Ми пройшли усі складні моменти становлення Незалежної України з обвалом валюти, невиплаченими зарплатами, страйками та іншими негараздами. За той час я пізнав Леонтія Вікторовича як кваліфікованого, освіченого, виваженого, сумлінного, ініціативного керівника, здатного вирішувати будь-які проблеми, які ставило перед нами життя. А найбільше мене вразило, що працюючи на великому виробництві, а потім в органах влади, паралельно написав кандидатську і докторську дисертації. Це ще раз підкреслило багатогранність його натури. Ми маємо унікальну можливість для спілкування з одним із найвідоміших істориків України та світу. Крім цього, він надійний товариш, здатний підставити плече у найтяжчу хвилину, прекрасний оратор, цікавий співрозмовник, бездонна криниця знань. Хочеться побажати йому міцного здоров’я, творчого натхнення і Божої благодаті.

Ігор Пілка.

Леонтій Войтович уміє захопити розмовою. Коли читаєш його матеріали, – неможливо відірватися. Нещодавно, на наше прохання, він подав у журнал «Православна Галичина» працю про київських митрополитів. Перечитуючи її як редактор, я ловив себе на тому, що не можу зосередитися на орфографії, бо захоплююся змістом. Вважаю, що це дар від Бога плюс наполеглива праця. Небагато таких науковців трапляється, щоби вміли подавати інформацію настільки цікаво для пересічного читача. До того ж, Леонтій Вікторович – людина високих моральних принципів, щирий патріот, віруючий, життєрадісний і позитивно настроєний чоловік. Я завжди щиро радію від зустрічей із Ним та Його працями. Думаю, що студенти, які мають можливість чути Його лекції, – щасливі. Тож хай береже Його Господь, дає здоров’я і наснаги для праці на славу Божу і користь людям.

о.Роман Сотник.

Він ніколи не кине друга у біді. Вміє уважно вислухати у важкі моменти і дати корисну пораду, поспівчувати. Іноді навіть у його погляді можна вловити, чи добре робиш, чи зле. Надзвичайно товариський, людяний. Бажаний у будь-якому товаристві, бо завжди з повагою до усіх ставиться. Уважний і до своєї дружини Єви. Цього року у неї на ювілеї усі жінки захоплювалися тим, з якою повагою ставиться до неї чоловік. Напевно, ми не до кінця розуміємо, який його вклад у науку, але Миколаєву пощастило, що у ньому живе історик, який любить місто і робить усе, щоб ми більше знали про свою землю.

Люба Хомчак.

Знаючи давно Леонтія Войтовича, часто спілкуючись з ним, я для себе відзначив його вміння сходитися з різними людьми, часто навіть підтримувати дружні стосунки з своїми опонентами… Напевно, не випадково, саме Леонтію Войтовичу, вже будучи хворим, Ярослав Ісаєвич доручив редагування збірника «Княжа доба» і завершення деяких інших спільних проектів. Вони могли спілкуватися годинами. Ярослав Ісаєвич інколи говорив, що Леонтій Войтович прийшов до нього уже сформованим науковцем, на що останній завжди заперечував, що без Ісаєвича ніколи б з інженера Войтовича не вийшов історик. Він підкреслював, що не маючи спеціальної освіти, перейняв від свого вчителя методику, критичний підхід до власних результатів, виваженість висновків, необхідність застережень і недопустимість поспішності.

Микола Литвин.

Leave a Reply

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz